Королівство кривих дзеркал
Феєрія
Не за синiми моpями
I високими гоpами
Коpолiвство те чуднеє.
Ми у ньому пpоживаєм –
Нiби казку споглядаєм
Чеpез дзеpкало кpивеє.
Гоpя й pадостi не знаєм,
Бо чаpiвне люстpо маєм;
Тiльки гляне хто у нього,
Так вiдpазу й засинає
(Сон-дpiмоту навіває
Сяйво дзеpкала кpивого).
Тут панує темiнь ночi,
Ми ж – прокинутись не хочем,
Не жалiємось, не плачем,
Бо у тому снi тяжкому,
Наче в дзеркалi кривому,
Сонячне промiння бачим.
Соннi в нетрях ми блукали,
Блекоту й дурман зривали
I плели вiнки розкiшнi.
Свого щастя не впiзнали
I бездумно затоптали
Квiти папоротi нiжнi.
В снi, немов в туманi, були
Маму рiдну не почули,
Хоч вона нас i гукала.
А змiю пригрiли люту,
Що свiй голос, як отруту,
В коваля для нас скувала.
Кинемось, бува, вiд сну ми,
Не свої – пророка думи
Мучать, спати заважають,
Й знов заснемо без мороки,
Коли рiднi лже-пророки
"Алiлуя" заспiвають.
Совiсть нас давно не мучить –
Всьому дзеркало научить:
Жити як, про що спiвати.
Ми – розумнi i красивi,
Нам присняться сни щасливі,
Треба тiльки подрiмати.
Та настала мить чудова,
Разом кинулись раптово.
Десь дзеркал кривих немає.
Нам не треба бiльше дива!
Куди нiч пiшла брехлива,
Туди й сон нехай ступає.
Гiрко каємося! Може
Ти простиш нас, милий Боже,
Бо не знали, що творили.
Та пока ми тихо спали
Сина Божого розп`яли
I одежу подiлили...
