Степ
Сьогодні осінь вдарила дощем,
Земля зливалась з чорно-білим небом.
І трохи пізній, літній вітру щем
Провів мене сумним останнім степом.
Здалось, що мову знала сірих трав,
Здалося, що бувала тут не вперше.
От тільки вітер голос мій урвав,
І я тепер і пісні не завершу.
Стою - завмерла. У душі бринить.
Щось рветься ревно - проситься назовні.
А степ стоїть. Стоїть собі. Болить.
І місяць попід хмарами уповні.
То, може, рвуться сльози? Чи слова?
Дивлюсь на степ і бачу всю країну.
Її вкриває порох і зола,
І кров, що досі стелять війни.
Та степ те знає. Бачив і не раз.
Він знає біль, бо чув в собі снаряди.
Його вже не злікує старець-час,
Йому і зорі вже не будуть раді.
І степ стоїть. Радіє, хоч болить.
Бо він ще вірить сильно. Знає: треба.
Я вірю теж. Я вірю кожну мить.
В зелений степ і чисте синє небо.
