Падаю
Падаю, падаю, падаю – і лечу.
Зранку, як трунку, напилась навік дощу.
А у дощі було капсули з три весни.
Вітер навіяв навряд чи реальні сни.
Він залишив мене в місті зотлілих птиць.
Гостро ступати в небі – бо стільки спиць
Тут, на дахах, за час увесь розвелось!..
Поруч зі мною у небі тут ходить Хтось.
Закутки – тиша - розмови – бруківка – сни.
Хто мені в дощ примішав ту глибінь весни?..
Я не просила.
Я й так тут,
Не від дощу,
Падаю, падаю, падаю – і лечу.
Може, зустріну у небі десь журавлів,
Клин їх повільно натягну аж до землі.
Ні, не летіть кудись далі – у нас і так
Вже на рахунку й синиця, й ворона, й шпак.
Падаю, падаю – в пальцях зайнявся біль.
Може, як Спляча красуня, торкнула шпиль.
Крапелька впала – не крові, а так... дощу.
Дихаю.
Дихаю.
Падаю.
І лечу.
Бачилася з підсніжником – він помер.
Винесли мертвим, зв”язаним десь у сквер.
Десь продають його, десь він в полоні ваз.
Березень нині. Його передсмертний час.
Він ще стоїть, ще трошки йому годин.
Тихо весна заглядає: ну як там син?
Як же. Погано. Це люди. Це звірі міст.
В них до таких убивств, коли хочеш, хист.
