Бузковий Сон
Ілюзії Сновидінь
кто-то его зовет. Смотрит — никого.
Он опять задремал — опять зовут.
Он опять глядит, глядит: а перед ним на ветке
русалка сидит, качается и его к себе зовет,
а сама помирает со смеху, смеется…
И. С. Тургенев «Бежин Луг»
Не пам’ятаю диво-ліс,
Одне лиш знаю, ліс - казковий,
Відпочивала там душа,
П’янив легенько цвіт бузковий…
А поруч дівчина була,
Прекрасна, загадкова, юна,
Мелодія єднала нас,
Бриніли кришталеві струни…
Бузковий сміх її очей
Манив і обіцяв багато,
Прошепотіла: « Поцілуй,
Щоб мали ми що пригадати».
Не лісовий підступний дух,
Цілунок не несе загрози,
Та непорушно я стояв
І на її дивився сльози.
«Мій любий, з різних ми світів,
І наша зустріч – Благо Долі,
Снів перетнулися стежки,
І знов не зійдуться ніколи…»
Видіння тануло, як сніг…
Знов не побачу, не почую.
Я зрозумів в останню мить,
Що все життя своє змарную
На пошук ефемерних мрій…
Кохання-Зілля струїть душу,
Бузковій Мавці, тим не менш,
Я Красно Дякувати Мушу.
За мить такого Почуття,
Віддати варто все життя!
