Намистини
Несла коралове намисто
Йому в долонях через степ.
В червоній кожній намистині
Вона сховала вічний сенс.
Світи в них різні малювала,
Вмокала пензля у любов.
І легким дотиком торкалась –
Мов кожний світ – це полотно.
Ніяких правил. Тільки суттю
В червоні сфери їх звела.
І кожний світ вдихав майбутнє,
У кожному цвіла весна.
І кожний зустрічав світанок,
Немов був створений лиш він,
І лиш йому вона вустами
Нашіптує про вічність днів.
Але їх разом щось єднає,
Якась глибока вічна суть.
У підсвідомості блукали,
Шукаючу забуту путь.
Вони вдихали різні грані
Одного задуму її.
Вона ж квітки у них вплітала,
І дарувала дивні сни,
Щоб надихнути їх на думку,
Що є один творець на всіх,
Що істина така відчутна,
Та не підвладна для зіниць.
Вона з’єднала намистини,
Й поклала до його долонь.
Вона усі світи створила,
Щоб він відчув крізь них ЛЮБОВ!
Київ, 17.04.08
