Моє дитинство – пахощі степів, 

Кургану тіло жовто-ковилове, 

Зажурливий села вечірній спів  

І небо… Літнє небо волошкове! 

Згадав ото, й привиділось мені - 

Я знов у «босоноге» повернувся: 

Хлопчиськом мчав бур’яном на коні 

По безкраю, що тільки-но проснувся. 

Волосся свіжий вітер розвівав, 

Як випалену спекою солому.  

Я мальви на ходу схилившись рвав 

І вороного направляв додому. 

А там, дбайлива мамина рука, 

Куйовдила бурштинову чуприну, 

У кружку наливала молока, 

І доки пив – все пестила дитину. 

Зірвавшись, нісся повз колгоспний сад,  

А той манив, мов грішника плодами… 

У пазуху рвав груші, виноград 

Липкими і солодкими руками.  

Всіх на ставку «трофеєм» пригощав. 

І братство голоноге все раділо… 

До темноти ховавсь поміж гущав - 

Від татка, щоб не дуже нагоріло. 

Гукала мама. Я слухняно йшов. 

Намитий і розчесаний… Над ліжком 

Микола Чудотворець супив бров. 

Ховавсь під ковдру я, хрестився нишком. 

А потім у віконце споглядав 

Як місяць випасає жирні зорі, 

Збирає у отару там, де став, 

А їх з’їдають хмари чорногорі… 

Я зморено тону в обіймах сну 

І по траві, знов босими ногами, 

Біжу додому й квітами весну, 

В липких руках, несу… лише для мами.