Темна Хранителька
Дещо декадентське
з фантастичної повісті
«Предтечі»
На синьо-чорному пласкому
камені
Лежать серця,
надії, мрії, скарги
і волання…
Цей камінь
стереже (чи споглядає)
сувора жінка в чорному,
із каптуром,
плащі.
Обличчя темне, непорушне і,
немов закам’яніле…
А повз проходять люді-тіні,
Мета – вгорі,
на кручі дикій,
Майданчик там
для роздумів недовгих…
Як серце заважатиме –
залиш,
Залиш його Хранительці
суворій.
Надії, мрії стануть
на заваді –
Їх теж покинь і вгору
мовчки йди.
Над урвищем скаженим
Почекай…
А потім ти,
Або
вертайся,
Або –
все навпаки…
* * *
Верталися усі
і мовчки забирали
полишене на зберігання.
Верталися усі,
Не зважився ніхто
На крок рішучий…
Останній повернувся
Теж.
Він не забрав
ні серце, ні надії,
полишив
скарги і волання він.
* * *
Уста у Жінки ледве ворухнулись:
«На жаль, правий ти,
чоловіче –
Ніде, ні в чому
Не існує
Сенсу».
