Судомами-хвилями ніжних своїх берегів...
Блукала вітрами-руками в моєму волоссі...
В зіницях дурманом-туманом гойдалася ніч...
Із вуст поцілунки зривала, мов листя.., мов осінь.
...Із тіла тремтіла роса, наче тисячі свіч.
В обіймах повільно мене розчиняла на спазми
Судомами-хвилями ніжних своїх берегів...
Мов зорі - вогні у єствах – то горіли, то гасли.
Удвох ми пірнали в блаженства, достойні богів.
А далі зринали у далі небесної висі:
В солодкій безодні босоніж торкалися хмар,
Гарячих на дотик. На грані, на вістрі у тиші
Губили себе в невагомих обіймах примар.