Візники каміння
Штовхаю віз наповнений камінням.
Риплять колеса. В золоті зорі
бескѝд з дощем та вітром у борні
дерев похилих оголив коріння.
Від нього в простір крила розійшлись.
Одне з них – день: там гори, даль зелена,
а друге – ніч: там дивиться Селена
у дзеркало ріки, там – ватри блиск.
Це власні брили невідкладних справ
штовхаю з дня у ніч. Це застременив
хтось в сивому уяву і на мене
очікує, щоб, часом, не відстав.
Куди ведеш мене за кроком крок?
Ще світить в слід мені життя проміння!
…Це, власне, Рубенс, «Візники каміння»,
це просто – вечір втомлених думок…
