Княжна Удай
І чарівна була княжна,
Та дуже горда.
Як маківка цiвла вона,
Надія лорда…
Маною справжнiх козакiв,
I сонечком у полi…
Але i степом всiх вiкiв,
Не обiйти нам долi…
Їй мiсяць з неба усмiхався,
Отаман щиро закохався…
Співали гарнi солов`ї!
Пани та славнi королi!
Але красуня все незломна,
Немов i серденька не мала,
I нiч її iзно`в безсонна,
Кого княжна кохала?
***
Покинувши темницю золоту,
Пiшла сумна княжна у самоту,
Жила вона вiдлюдно…
На серцi було нудно…
Де розпускалася зоря віків,
Букетом гарних пелюсткiв,
Там Удай горе у сльозах втопила,
Журбу її неначе хвиля змила…
I так вона ридала безталанна,
Тужила самотою, тьма туманна…
Що перекинулася хвiлею у рiчцi,
Невiнчана Душа царицi…
А поруч виріс гарний ліс,
і взяв в долоні хвилі сліз…
Тепер вона завжди в обіймах,
У чарiвних i славних мріях
Того кого Душа кохала…
Кого серед тіней шукала
Вони навіки поруч у дорозi…
Княжна румяна i козак без кого
Не висихали... її смутку сльози
Пiд небесами сна нічного.
Ясн`ими та безлицими ночами,
Спiває їй iз вiльними вiтрами.
А хто почує цей таємний спiв,
Ніколи не забуде що любив.
А річка Удай все так само i тече,
Пiд зором чарiвних очей.
Лiлеї чистi i снiжнi,
Як сльози гордої княжни.
Як маківка цiвла вона,
Надія лорда…
І чарівна була княжна,
Та дуже горда.
