з рубрики / циклу «ТАК ЛИЧАТЬ ОЧІ, СПОВНЕНІ КОХАННЯ»
Піду туди, де зорепад
Тебе сховав вночі від мене,
Де небо вогнено-займенне
Вітає ранком білий сад.
Босоніж килимком весни,
Із візерунком першоцвіту,
У даль туманом оповиту,
Гайну!... а може тільки сни,
Були нестримні почуття,
І насолода, й знов бажання?!
До одуріння, до світання..?!
Та ясно пам’ятаю я -
Як загубивсь в очах твоїх,
Потай зустрівшись випадково…
І пристрасть народила слово,
У слух сказав: - Вселенський гріх!
Така буває - на мільйон!
Ні, ні – одна на нескінченність!
В ній розчиняється буденність,
Мов на зорі тривожний сон!
Кохання Янгол ти святий,
І разом з тим - дитя провини..!
Шматуєш серце на частини
Бентежиш душу й розум мій!
Ти посміхнулась (як завжди),
І віддалася до остатку…
Під ранок щезла. А, на згадку
Лишила фото й напис «Жди!»
Босоніж мчу за виднокрай,
Мов іскру, бережу надію,
Що поверну тебе! Зумію!
Знайду загублений свій Рай!
