Як дощ впаде на зморені півони
Як дощ впаде на зморені півони,
Як схлипне сонце у полоні хмар,
Ми розірвем суспільні заборони
І звільним душі від нічних примар.
Ми будемо вростати у вологу,
Лишатися росою на траві,
Тамуючи задавнену тривогу,
Ми будем відчувати, що живі.
Цей світ не наш. Ми якось випадково
Застрягли в часі і в земних тілах.
Ми сонячним промінням щоранково
Наповнюєм безодню в дзеркалах.
Наш дім – без стін, і небо замість стелі,
Цілунки і мовчання – замість слів.
Щоб не згубитись в цій людській пустелі,
Ми душі зв’яжем сотнею вузлів.
І наші рани, зібрані в сузір’я,
Знеболить вітер подихом м’яким.
А дощ наповнить тепле надвечір’я
Своїм відлунням, ніжним і тремким.
