Імітація життя
Коли світ міцно спав, ти стояв на моєму порозі, і очі твої закришталювались болем.
Ти просив дозволу переночувати, і простягнув маково-ромашковий жмуток.
Твої пальці дрібно губилися в моєму волоссі і неймовірно пахли полем.
Якби почуття мали людську подобу, то саме таким я уявляю собі смуток.
Ти йдеш на кухню і готуєш для нас каву, хоча пити її перед сном – погана прикмета.
Я злюсь через твою безцеремонність, а ще – через відсутній у моїх грудях тобі-спротив.
Ти ловиш очима гострі кути моєї кімнати і переконуєш, що це – ціла планета.
А я відчайдушно стискаю в собі думку, що цілий всесвіт – то твої очі навпроти.
«Хіба тобі шкода своїх обіймів?» – притискаєш мене до стіни рішучістю свого голосу.
А я вкотре намагаюся пояснити, що саме через обійми люди пролазять до серця.
Твій подих так близько, тремтіння гаряче у шкіру вплітається колосом.
Ще мить – і майстерно збудована мною стіна із «не можна» на пил розітреться.
Ти цілуєш мої зап’ястя і шепочеш, що в мене знову не вистачить сил тебе прогнати.
Знімаєш сорочку і я пригадую, як здригається твоє тіло під моїм дотиком.
Доки ти вкриваєш фіранками вікна, я збираю свої почуття докупи і ховаю їх за гратами.
Випробовувати себе тобою – це ніби гратися із важким наркотиком.
Ти з’являєшся в моєму житті з абсолютно нелогічною періодичністю,
І ніколи не допитуєшся, для кого сьогодні готувала сніданок.
Збираєш губами мої сльози з тільки тобі відомою методичністю,
І завжди пам’ятаєш, що маєш зникнути, коли до кімнати прокрадеться ранок.
