Зорі у липні
реальне, фанатстичне з рубрики / циклу «стіхо»
У масах повітря, що перемішуються,
Що переміщуються зі зміною часу доби,
Зорі вечірні тремтять, колір змінюють,
Віщують наближення зливи, холодного вітру,
Передвісники граду й швидкої води,
Що з неба падає посеред липня стіною,
Здіймається піною по асфальту і бульбами,
Змиває пилюку і температуру знімає
Зі спраглого ґрунту, домівок, авто перегрітих
І втомлених спекою місцевих людей.
У масах повітря, що перекочуються
З верхніх шарів до нижніх шарів атмосфери,
Відбивають морзянкою зорі обидвоєх ковшів
Обриси двох возів, які везуть сіль,
З одного до іншого в який тече ніч...
Мерехтять, наче тануть, стікають на землю
Там не має для них кондиціонеру
Розміром з Всесвіт, хоч там вічний мороз,
В якому сповільнюється навіть світло,
А атоми водню збиваються у рожеві
Розпечені хмари-титани,
Аби хоч трохи зігрітись.
У масах повітря, що листя лоскоче,
Причісує гілля деревам,
Нам купатись не хочеться, нам спекотно,
Його нам не треба (ще, мінімум, як півроку),
Про нього ми будемо мріяти ближче до жовтня.
Але один-одинокий загублений в космосі атом водню
Шукає до синьої крапки дорогу, бажає наблизитися
І погрітися - він відбився від своєї хмари
За сотні мільйонів років не бачив тепла,
Ухопився за промінь світла й летить,
Як комаха на яскравий ліхтар.
У масах повітря, що перемішуються,
Мерехтять зірки двох возів, віщуючи зливу.
Атом водню дістанеться до нас в грудні,
На перший сніг, після якого небо стає прозорим,
А зірки завмирають і світяться рівно, і не дрижать,
Коли повітря холодне і при землі, і на ешелонах
Для літаків надреактивних,
Що обганяють звук власних моторів.
Атоме водню, як будеш спускатися,
Оминай їх - ти можеш їх пропалити,
Окислися і зостанешся тут назавжди.
Так, в нас тепло - то правда, але трохи нудно:
Зорі міняють свій колір лише двічі на рік,
А мерехтять взагалі - лише в липні...
