Дежавю
вона
мешкає онде,
он в тому будинку напевно,
ген аж,
не енному поверсі,
вічно який у хмаренні і тумані.
гуляючи зранку,
виглядаю, чекаю -
коли ж вона випурхне знову
з тієї бетонної клітки на волю
і, не торкаючи хідника,
підійде легкою ходою
і сяде у свій лімузин за кермо
і... - зникне в потоці автівок,
в перехресті доріг метушливого міста,
зникне як вчора,
напередодні.
...як дивно складається все
у Всесвіті, в зорях,
між зорями і у світах... -
можливо, то так увігнувся часовий простір
натиском мною прожитих років?..
і минуле явило образ незнанознайомий
і надто реальний,
аби стати наївом надій романтичної мрії... -
вона промайнула повз мене,
до голови притискала химерний свій капелюшок
тонкими довгими пальцями.
граційно сідаючи у лімузин за кермо,
озирнулась
і усміхнулась мені.
мить -
і зникає хмаринкою пилу,
серпанком...
в ту мить я повірив,
що впевнений, знаю,
знайомий із нею,
бо мешкаю поряд,
навпроти,
через бурхливий і гомінкий автошлях
цієї ось нашої вулиці.
наші вікна - одне одне навстріч.
мої - світлі, прозорі,
як очі відчинені навстіж у захваті.
її - загадкові, в тумані,
темні,
самотні у хмаренні
і сумні...
...та все ж, я не знаю її?!.
хоч вуста,
її усміх
і погляд чарівних очей
як промінь яскравий,
вітанням забутого,
давньознайомого...
здивований,
вражений зустріччю із красунею,
яка сідала у свій лімузин за кермо
і швидко зникала... -
йду,
спираюсь на костур.
стомленою,
важкою ходою крізь натовп іду
і цупко вдивляюсь в жіночі обличчя,
бентежу красунь надокучним поглядом старих очей... -
а раптом ізнову зустріну її,
єдину,
знайому,
закохану і кохану
і ми перемовимось словом із нею,
згадаємо разом минуле...
зітхаю лише,
бо надто вагоме воно,
непід"ємне у часі минуле,
яке прогинає аж Всесвіт
в зірках,
зі світами...
дякую долі,
що вже не самітний
в роздумі у натовпі йду,
перед себе штовхаю візок
розтрощених мрій і надії
у безліч уламків
із позначкою -
"на спогад"...
хитро всміхаюсь собі,
пригадуючи дежавю.