Є озеро заховане у нетрях.
У ньому чиста, мов сльоза, вода.
У тій воді лілея сніжно-біла
Не знає, звідки жде її біда.
Вона готова. Та приходив дивний місяць,
Холодним променем торкався, цілував,
Доріжку місячну водою розстеляв,
Молився, спокушав і вічність обіцяв.
Та не повірила, не спокусилась, не розкрилась,
Як гарна пані руку подала.
Прощаючись із пустуна сміялась,
У ній пульсує сховане життя,
А він, лише якийсь володар ночі,
Який не знає, що таке тепло,
І тіні, напівтіні, про що говорять очі.
Ні, не воно це, не воно.
Пішов сором’язливо, тихо, непомітно,
Не залишаючи в душі слідів.
За ним ішла зоря, несла з собою світло --
Цей вічний жах сполоханих рабів.
Сестра -- подруга вірна і єдина --
Червоним килимом застелює світанок.
Ось. Він іде. В руках проміння.
Величний. Дивний. Повелитель. Бог.
Чарівна квітка очі опустила.
Солодкий страх. Підкорення і мрія.
Сама не знає, як душа її відкрилась,
Чому кохання Сонцю подарила.
У білий день, у білому уборі,
Росою вмита світиться, живе
Твоя душа. У вічному соборі.
Лише кохання хай підкорює тебе.
2011
