Дотик
Теплі повіки, сніг мов дотик Бога,
Іскристість у очах і крик душі,
І за плечима й с переді дорога,
І непокаянні між церквою гріхи.
Гріхи розкриті, нетутешність тіла,
Розбризкані пігменти вздовж спини
І свічка, котра лиш вночі горіла,
І згарок, що поглинув чорні дні.
Принаймні знаю, що кричу відверто!
Принаймні знає, поки ще, кричить!
Бо крові з ран тутешніх, ще не здерло
І свічка та, при сні завжди горить.
А я..., вона, дороги, відстань, драма,
Маленький есемес у тлі нулів
І постарівши, пожовтіла рама,
Про котру у вірші вже говорив.
Надія, чаша випита бездарна,
Але є поряд повна із добра, -
Вся у ржі, у плямах, геть не гарна,
І кисла, і гірка, і ще й нудна.
Не п’ємо це, розніжені дні просять,
Щоб не чіпали, гріх це новизни.
Все хоче самостійність, бо не зносять,
Солодкий дотик снігу білизни.
