Тихо у натоптаній душі…
Лиш метуть сміття вітри зневіри.
Помарніли золоті ампіри
На пиндючнім слави кунтуші.
Марнотратством розцвіли офіри.
В серці льоду місиво сипке,
По гортані брьохає образа.
Череп, шпичаками дикобраза,
Ріже дум розорення липке.
Щелепи звела безмовна фраза.
Тільки очі, бісиком вогню,
Нишпорять на обрії спасіння!...
У полуді хмар нема прозріння.
Сплю життям? Чи існуванням сню,
В безконечності гріхопадіння?
