Гроза
Гримить. Перун на возі їде,
Та десь колеса погубив.
Сварог регоче, та не сміє
Йому Ярило говорив,
Що у Перуна пуста вдача,
Вважає, що лиш він єдиний,
Коханий у Дажбога син.
Усі, крім нього, байстрюки.
А тут оказія, у воза
Коліс немає, то гримить.
Боги терпіти вже не можуть
І в раз, по небу в зрив.
І реготом іде відлуння,
Перун зі злості закипів,
Схопив найбільшу блискавицю
І кинув нею до богів.
А ті втішаються що сили,
І знову регіт, знову в зрив
Емоцій і дурного сміху.
А брат їх, чине подурів,
На різні боки блискавиці
Бездумно і без каяття
Метає, кидає і плаче
В безсилій розпачі своїй.
Мороза в літі розбудив,
Той холодом дихнув на нього
І градом люто сипонув,
За чортихався, ще раз плюнув,
І знов собі старий заснув.
Так пів години зловтішались,
Поки Дажбог не зупинив:
«Чому регочете, встидайтесь,
Про що подумають внизу,
Мої онуки, людські душі.
Ви вже не діти, ви боги.
Іди Ярило хліб ростити,
А ти Свароже помагай,
А пустуна і балагура
Сьогодні вже не зачіпай».
Дрогобич, 30. 04. 2011