Мала`
Кригу ламають квіти, до ранку - літо.
Вдати так важко, що не любиш джазу -
Треба. То кинь холодне зимове "ні" ти,
Попри ці стигми, стигми на рівні тазу,
Попри ці низькі ноти на рівні танцю,
Що йдуть хребтом по сходах у темну вирву.
Скільки до тебе вірило устам цим?
Й чуло підшкірне: Вір йому, дівчинко, вір, ну!?..
Поряд. На рівні слуху - шум хвиль і чайки,
Сонце цілує тепло вершину зору,
Чуєш, мала, вилазь із чужої майки,
Хоч вона рівно втричі тобі у пору.
Чуєш, мала, не ламай чужої криги,
Квіти для криги вироком і прокляттям.
Джинси твої ховають художні стигми, -
Він - твоя смерть без фізичного розп`яття.
І небайдужість стирає «нe» очі в туші.
Вдати так важко, зберись, і лиши кімнату.
Будуть, мала, на стегнах ці руки дужі,
Довго ще будуть, бо... йому весна ти.
.gif "{#}")
Прекрасний твір! Усі слова зайві, коли звучить мелодія двох, і вірити чи не вірити - вирішувати також тільки цим двом.
