Казка про Чоботаря і Чудовисько
Є темна гора, темна річка тече,
Нічого ні в ній, ні в горі не живе,
Відлуння не чути, десь там завмирає,
І птаха, і звір місце те обминає.
Але дві дороги ведуть до гори
І видно недавній там слід від ноги,
Та темна ріка лики гостей не каже,
Тут тихо, каміння сліпе не розкаже.
Колись була тут рожева гора,
А в річці дзвеніла вода голуба,
Довкола долини собі зеленіли
І квіти пелюстки яскраві творили.
І линули в небо ранкові пісні,
Такі ж кольорові, як квіти рясні,
Та раптом з’явилось Чудовисько зле,
Потворне і чорне, і дуже сумне.
Чудовисько в воду занурило хвіст,
І зразу спохмурнів, зжовтів світлий ліс,
На гору свої він поклав черевики,
Поношені, в бруді: – Тут буду до віку!..
Аж ось Чоботар по дорозі іде,
Шукає натхнення, цікавість веде.
Побачив ту річку і в пилу гору,
І два черевика і чиюсь спину.
- Так, так, черевики робив не мастак,
Отут підіб’ю, тут цвяшок, буде так! –
Сказав Чоботар. – Не натруть, то ж взувай,
І знову собі, куди треба, гуляй!
Чудовисько з річки дістало свій хвіст,
І знов забринів, задзвенів світлий ліс,
Химерне створіння вдягло черевики,
І зовсім не грізне таке, хоч й велике.
- Гадав, що не зможу я більше гуляти,
Гадав, що не зможу я гав рахувати!
Всміхнулось і радо кудись поспішило,
Дивились хмаринки на те – чи не диво!
Пішов собі далі і той Чоботар,
Хіба він чарівник? Не знає він чар.
А річка синіє, гора рожевіє
І знову все квітне і листям бруніє.
Київ, 2009р.
