Дитинство...
Хочеться іноді встати чудового ранку.
Мама: "йди снідати", - чаю налляла у склянку.
Суне у жменю бабуся монеток хоч трішки.
І напів сонний крокуєш до школи ти пішки.
В школі вже гамір посходились друзі по трошку.
Хось позіхає, хтось грається, а хтось тре дошку.
Таня дріма, Олег тяга промокачку столом.
Вадик губами бурчить, уявля - він за кермом.
Дзвоник! Увага! До класу йде наша "Надійка".
Знову Шевченко. За вірша отримано "двійку".
Знов до щоденника щось для батьків, та напише, -
Знала б вона, що колись я писатиму вірші!
Знав би тоді я, що у мене украдуть мій Крим!
Що ми із друзів колишніх, враз станем чужими!
Що на кордоні країн стане висока стіна!
Що ми пізнаємо ненависне слово -ВІЙНА?!...
Дощик проллється, настане черговий світанок.
Місяць на небі приміряє новий серпанок.
Посеред ночі прокинувсь напевно дарма я.
Бо у дитинство зворотньо дороги немає.
