Елегія
О, пощади! – Навіщо пестощі та пафосу мораль,
Навіщо взір очей, навіщо подих той глибокий,
Навіщо погордливо ковзає вуаль
З плечей мармурових, грудей високих?
О, пощади! Я гину без цього,
Я завмираю, я німію
При шереху приходу сумирного твого;
Від звуку слів твоїх корюся, ціпенію...
І ось ти увійшла – і пал вогню любові,
І смерть, життя, та пристрасті жага
Киплять й шалено мчать по крові,
А серце наче пронизала шпага.
З тобою непомітно мчить потоку час,
Язик мовчить... одних лиш марень
Й мук солодких вихор збурив смак,
Мій погляд захмелів, сп’янівши від прикрас,
Я наче та бджола, що жадібно впивається у маки атлас.
О, пощади!..
Орігінал
О, пощади! Зачем волшебство ласк и слов,
Зачем сей взгляд, зачем сей вздох глубокой,
Зачем скользит небережно покров
С плеч белых и с груди высокой?
О, пощади! Я гибну без того,
Я замираю, я немею
При легком шорохе прихода твоего;
Я, звуку слов твоих внимая, цепенею;
Но ты вошла... и дрожь любви,
И смерть, и жизнь, и бешенство желанья
Бегут по вспыхнувшей крови,
И разрывается дыханье!
С тобой летят, летят часы,
Язык безмолвствует... одни мечты и грезы,
И мука сладкая, и восхищенья слезы...
И взор впился в твои красы,
Как жадная пчела в листок весенней розы.
