Про співрозмовників
Притча
Два чоловіки стрілись на дорозі
Знічев’я завели балачку жваву.
Можливо, часто бачитись не в змозі –
Про все точили ляси без угаву.
– Про те мудрують, щоб розпити пляшку,
Минувши їх, роздумував п’яниця,
– Й мені пора вже, бо з похмілля тяжко,
З півлітра хоч у думці проясниться.
– Грабунок мітять, – вирішив злодюга,
Й самому щось украсти закортіло,
Тож натягнув на очі капелюха,
Мерщій зрання намірився «на діло».
Злий чоловік знав точно: – Це підлоту
Мізкують для якогось бідолахи!
Бо на віку не пропускав нагоду
Комусь линути зла задля розваги.
А добрий вірив: – Ті два чоловіки
Гадають, як у вчинках слід лишити.
Що ж я? Хоча б куплю сусідці ліки
Й кота з двора візьму до себе жити.
Поет же серцем чув, що про коханих
Мужі зійшлись притьмом розповідати,
І здумав у небес палких туманах
Своїй коханій зіроньку дістати.
Та й розійшлися балакучі люди,
Тож і моралі в притчі цій немає.
А світ таким навіки був і буде,
Як кожен з нас його в душі сприймає.