Вирій
Я відчуваю тихий часу плин...
у вітрі, в подисі осіннім,
у небесах, де журавлиний клин,
в червоних китицях калини...
У дітях, що дорослі вже,
у сивині, що мої скроні білить,
і в тому, що із кожним днем
тягар життя сильніш додолу хилить...
Що зморшки вже в’їдаються в лице,
і їх нічим, нажаль, не розрівняти...
Лапатим кленом стало деревце,
яке в дитинстві бігав поливати.
Частіше оглядаюся назад,
і більше спогади на думці, а не мрії...
Ще трохи й жовтень, далі - листопад...
а далі що?... а далі… далі в вирій...
>м. Одеса, 30.08.2018 р.