Темрява...
Удари блискавки здригають все навкруг,
Ізлива хлище бичем по лицю.
Не майоріє світ багаттям райдужних папуг,
В душі все чорне, наче з вуглецю.
Так хочеться зірватися й кричати:
Ні! Не йди! Не відпущу! Люблю!
І впасти, щоб ніколи більш не встати,
Втонувши в морі власного жалю.
Усе здається надто вже безглуздим…
Немає більше сонячних отих долин,
Палюче сонце – пекло, повітря наче дим –
І там зустріну я одну з своїх перлин.
Зів’ялі квіти знову зацвітуть,
А тьмяні барви знову заіскряться.
Я закричу: "Люблю! Кохаю! Не забудь!"
І зупинюсь, щоб вічно в темряві зостаться.
