Розлучноосіннє
Осінь є епопея дощів.
Ця нездаро написана повість...
Цей поезій загаслий порив...
Ось і зустрічі невипадковість
У промінні мережених днів
Поцілунками споминів літа.
Відігрітись тобі і мені,
Поки душу не вистудив вітер
У часи, за якими шторми
Нехороші трощитимуть кригу,
І нічого не вдіємо ми
У пороші, засліплені снігом
І оглухлі у вітру витті,
Що розвіює зерням полови
Наших душ оболонки пусті
Суттю дії людської обмови
Під осанну оманливих слів.
Нас розвіє за вітром. І знали-
Все це станеться... Та я хотів,
Моя мила, аби не настали
Ці взаємні сумні холоди,
Що вели слідкування за нами
З перших зустрічей... Люба, іди,
Погуляєм востаннє!.. Дощами.
