Жнива...
В це літо густо цвіла пшениця,
З землі зерно втікало в ешелонах.
І пахла! Життям пахла паляниця,
Та їли тільки ті, що у погонах.
А восени… ми крихтам були раді,
Шматочок хліба, хоч окрайчик!!!
Та віддавали все злочинній владі,
Один за одним гас життя каганчик…
Прийшла зима… а з нею – страшний холод…
Хоча ми грілись – корінці шукали…
У нашій хаті поселився Голод,
Хоч ми його не кликали, не ждали…
А навесні, коли розтало поле,
ПочАлися страшні жнива,
За що до нас ти злюща така, Доле?
На все село одна лиш Смерть жила…
І знову літо… мертво-чорне літо…
Матуся жменю колосків знайшла…
Стовкла, зварила… сіла відпочити…
Не встала… в пам’ять тихо відійшла…
Той хліб останній, був найкращий в світі,
Тоді малому, врятував життя.
Мені Господь дозволив посивіти,
А я ще й досі чую мамине серцебиття…
