Не шукай мене більше, сміялася ти.
Тільки раз я з’явитися можу в житі,
Не впізнав, то моєї немає вини,
З чистим серцем я зможу піти.
Не впізнав? Я ж ніколи тебе не стрічав,
Чув, говорять про тебе, а хто ти?
З яким болем в обіймах стискаєш печаль,
Я не знав. Не чекав я тієї війни.
Нащо змушуєш втратити сон?
Коли тінь твою вітер по місту роздув,
По фасадах, по скельцях вікон.
Не бреши що тебе не впізнав.
Ти є скрізь: у повітрі я чую тебе,
Кожен подих змушує терпкість твою відчувати,
Кожен дотик у пальці пече.
Его змушує розум шукати.
Я шукатиму, смійся, у мене більше нічого нема.
Я зумію зібрати розвіяні часточки тіні.
Це не гра, це хвороба моєї уяви,
Пошук істини у набігаючій, схибленій хвилі.
Дрогобич, 2011
