Зібравши крихти совісті у жменю
Люблю людей, бо треба якось жити.
Життя так сплетено майстерно,
Що змушує і недругів любити.
Можливо наступивши гідності на шию
І десь в подушку випустивши пару,
Ховаю в собі глибиневу хвилю
Напружено втікаю від шкандалю.
Люблю людей, нехай не дуже щиро,
Не жду у відновіть взаємної любові.
Не сподіваюся, не вірую у диво.
Надіюся на теплоту в чиємусь слові.
Оця надія змушує любити.
Я змучився ненавидіти світ.
Любов потужній стимул щоби жити,
За нього певно й Бога розіпнуть.
Дрогобич, 2011
