У мене залишилась посмішка твоя.
Десь у нейронах пам’яті сховалась.
На днях я звідти викидав сміття
І випадково згуба відшукалась.
Тебе немає, а посмішка жива.
Від дотику до неї тепло так.
Колись ти просто погляд відвела,
А я гадав що це таємний знак.
І мало що, до твого ордена вступив.
Готовий присягнути був на крові,
Та певно догодити не зумів,
Бо ти сховалася в закрученому слові.
А посмішка залишилась і гріє,
Напевне в ній є сонячне проміння,
Можливо давнє, дивне ворожіння,
Бо стільки літ, а ще якась надія
Дрогобич, 2011
