Не бійся споминів
Не бійся споминів. Ти не дитина!..
Була така, як нині, біла днина,
Як нині сніг, мов лебедині пухи
Лягав на ниви, дерева, мов духи
Являлися в імлі, вздовж сонної алеї
То як гіганти, то знов як пігмеї.
Мов два вужі, повзли снігами сани,
Мороз скрипів дивними голосами,
Дорога рівна, грубо снігом вкрита,
Глушила гомін кінського копита,
Сойки з стовпа на стовп перелітали, —
Телеграфічні дроти тихо грали.
Нараз Михань звернув рум’яні лиця,
Нащіпані морозом: "Ось дзвіниця,
Ось наша хата... Вйо!" І коні з гірки
Рванули так, що не потреба й чвірки.
(Мабуть, і їм до стайні дуже спішно)...
Згадаєш, й сумно робиться і смішно.
Чого ж так дуже ти спішивсь до хати?
Це ж попівство було, а не палати.
Ані то гори, ані то Поділля,
Шість днів робочих, сьомий день неділя.
Як заметіль, то хата на подвір’ї
Стоїть в снігах, немов десь на Сибірі.
А в заметіль таку роби, що хочеш ти!
Ані в сусідство їхать, ні до пошти
Добитися, щоб прочитати "Діло", —
Хіба селу віддаш себе всеціло,
Пізнаєш радості його й турботи
І разом з тим довідаєшся, хто ти.
Бо ти не той, що був ще вчора в місті.
Тамтой пропав, згубився десь без вісті,
З “сецесією”, з духом каварняним,
І з колотом міським, турботно-п’яним*,
З годинником в руці, з тим "треба", "мушу",
Що думку путає і сушить душу.
Та нині іншим став. Був у стодолі
І на ріці насовгався доволі,
В лісок збігав там, де рубають стоси,
І дивувався, що дівчата босі
По снігу бігають і снігом б’ються,
А з хат курних дими так гарно в’ються.
Так, так. Мабуть, і рідний дим, мій друже,
Для тебе не чужий і не байдужий.
І сосни ті стрункі, що перед ґанком
Під вечір чорні, а рожеві ранком,
І берести в ліску і церква, і дзвіниця, —
Те все тобі і в гробі ще присниться.
А що ж казати про людей? Ти з ними
Колись блукав шляхами казковими,
На Купала в лісах шукав чар-зілля,
І почував таємне задовілля,
Коли Дракона (бий То Божа сило!)
Іванова десниця побідила.
Ти з ними мандрував крізь нетри-звори
У Лади храм і в Довбуша комори,
Аж у Сокільської княгині царство,
Де довгим сном спить втомлене лицарство,
Чекаючи, пок гуцул-цар їм скаже:
"Гей, нуте легіні! Вставать пора вже!.."
Що? Ти забув? Та ні! Жартуєш, друже!
Усе, що ми дітьми любили дуже,
Понесемо, мов спомини найкращі,
На другий світ, бо мрії, — непропащі, —
Як казкове, незриме дивоквіття
Цвітуть в душі казки тисячоліття.
Вони і віра, що колись здійсниться,
Що предкам снилась і нащадкам сниться,
Про що нам пісня птаха синьопера
Співає нині, як співала вчера* —
То є та сила вічнеє коріння,
З якого соки тягнуть покоління.
Якщо їх чуєш в своїм серці, брате,
То не страшні для тебе ні гармати,
Ні бурі рев, ні туркіт пропелера,
Будемо завтра, бо були ми вчера,
Будемо вічно, бо кінця немає
Усе, що з віри в правду виростає.
***
Так ти вертаєш з міста....
В усі грає Джезбенду* шум і туркоти трамваїв, —
Сплітки*, газети, векслі*, — мряка сіра...
Перехрестись! Доїхав на подвір’я...
Ах, як ті вікна в хаті ясно сяють!
Злізай! Біжи, бо там тебе чекають!