Легко згаснути мені...
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Високі широти»
«Мне недолго побледнеть»,
«Высокие широты»
Остовпіти вдалині.
Як не вмру, здолавши страх,
То промерзну на вітрах.
Втім, тужити зась мені,
В ліжко вп’явшись при стіні.
Бо ж і куля вся земна
Наскрізь буде крижана.
Я морозу не боюсь.
Я сльозами обіллюсь.
Сльози – жаром по щоці,
В мене очі – промінці.
З рота розрізу зійшла
Потаємна мить тепла.
Ось ятриться з язика
Туга болісно жарка.
Розпече тороси бід
І висот арктичних лід.
Я до будь-кого прийду,
Ніби десь там у саду.
За рукав зблизька візьму
І в лице гукну йому:
Інвалід, дружище, я.
Ох, болить душа моя!
Все, що знав я без пуття,
Ті скрижалі мук буття,
Вік, закутий у льоди,
Тут, зі мною, назавжди.
І піду в свій дім сліпцем,
Вище юрмищ, манівцем.
Шлях настукаю ціпком
Між народу потайком,
Занімівши на ходу…
Я не псих – додому йду!
_
Мне недолго побледнеть
И навек остолбенеть.
Если ж только не умру,
То продрогну на ветру.
Впрочем, что мне горевать
И держаться за кровать.
Если даже шар земной
Будет вовсе ледяной,
Я мороза не боюсь.
Я слезами обольюсь.
Мои слезы – горячи,
У меня глаза – лучи.
У меня в разрезе рта
Затаилась теплота.
Пусть сорвется с языка
Раскаленная тоска.
Пусть она расплавит лед
Всех арктических широт.
Я к любому подойду,
Будто где-нибудь в саду,
Крепко за руку возьму
И скажу в лицо ему:
Я, товарищ, инвалид.
У меня душа болит.
Все, что знал когда-то я,
Те скрижали бытия,
Правду жизни, правду льда
Я запомнил навсегда.
И пойду домой – слепой,
Возвышаясь над толпой.
Палку высуну вперед,
Пробираясь сквозь народ.
Не безумный, не немой,
Я иду к себе домой.
