Спогад
Тоді влетіло у моє життя,
зірвало дах,
від вибуху гранати
і тіло, що не встигло заховатись,
осколками прошило – Почуття.
У комі мрій,
час під наркозом зміг
ввести у мозок зонд
і довелося
все пригадати,
в сивині волосся
сховавши шрам
від поглядів чужих.
***
Колись я вдарив дзеркало в лице…
На срібний град розсипалася совість.
Та згадка не померкнула про це –
в долоню в’їлася іржою крові.
А груди краяв жаль, як гострий ніж.
А крик застиг свинцем вини политий.
По злим скляним осколкам босоніж
душа була рокована ходити…
І раптом – ти… і дивом, з усіх див,
твої правдиві очі голубіють.
Та, їх кохаючи, дивитись в них не смію:
в них бачу дзеркало, яке розбив.
***
Я чекаю себе,
прокидаючись рано:
виринаю зі снів і чекаю себе.
Я шукаю себе, доки сонце огранить
світанкóвим різцем
хризоліти небес.
Не знайдусь
і спішу на щоденну роботу.
Тільки спиниться думки
безвітряний став –
я запитую,
вимушено безтурботно:
з ким це я забарився, від себе відстав?
Пізній вечір пробачить моє лицемірство.
По блискучим асфальтам рекламних пожеж
ти прийдéш, запізнившись,
напевно навмисно,
ти прийдéш
і за руку мене приведеш.
