10.04.2019 22:36
для всіх
211
    
  - | -  
 © Осьмачка Тодось

Поет

Поет Частина перша. Пісні 1-7

ПОЕМА НА 24 ПІСНІ, ТРИ ЧАСТИНИ

ВСТУП

1.

О горе, мрійнику, тобі без мір, 

і гріх без опрощення в кожнім разі, 

коли ти, склавши правдолюбний твір, 

його байдужій віддаєш увазі:

бо з тих часів, як ночі повні зір

і дурень вищає на перелазі, 

потрібні грамотякам самогін, 

москаль як друг і на любов загін.

2.

І незбагненно, як і смертна туга, 

луна гуде і від таємних діл:

і в тім краю, де від Москви послуга

підтравно доторкнулася до сіл, —

то й логіка реве із-під обуха, 

на інших роблячи, неначе віл, 

і кожний, мов Свирид, із самотини

упізнає прийдешнього хвилини.

3.

І краще вже читати власний твір

в розбиті вікна тій холодній пустці, 

з якої всіх господарів в Сибір

Чека везла в розхряпаній теплушці:

і сови з вивода, з цеглових нір, 

з пеньків гукнуть не зрубаній ще грушці, 

що супроводила колись така

луна і Полуботка й Павлюка.

4.

І може збільшиться в душі розпука, 

що слова не промовить твій слухач, 

і залишиться на колишніх муках

вже перестояний самотній плач, 

немов на давніх чорних каменюках

важкий казан, порожній закипач, 

який від полум`я страшного в споді

спроможний тільки луснути та й годі, —

5.

Та будеш певний тихої мети, 

що до останнього твого зідхання

від пустки бідної не вчуєш ти

лукавого й підтравного питання:

кому твоє прокляття самоти

потрібне для спокійного читання, 

яке вкладаєш у сичання мук, 

незрозуміле й довше від гадюк?

6.

Але, коли людина все втрачає

серед великих і малих тривог

і гірко до розпачливости знає, 

що співрозмовник в неї тільки Бог

та ті кущі, що ще ростуть під гаєм —

то нітить очі у прозорий льох

минувшини, і з супокоєм гуски

на шию не шука собі мотузки.

7.

І наш Кобзар звертався теж до стін, 

щоб часом не пропасти від зневіри, 

і, залишаючись самотнім, він

схилявся нишком до святої ліри, 

яка гуде й мені, неначе в дзвін:

о горе, мрійнику, тобі без міри, 

коли живий ще ти, то стогін струн

шукає вух живих і серед трун ...

8.

Тому, минувши всякі перешкоди, 

звертаюся до тебе, Краю мій, 

я з вірою, що ти у час свободи

мене згадаєш, як найтяжчий бій, 

що виграли тобі твої походи

на полі духу і живих надій, 

і скажеш: "Це не помилка й провина, 

а голос вірного мойого сина!"

Чи знаєте ви українську ніч?

Ох, ви не знаєте української ночі

Гоголь.

ЧАСТИНА ПЕРША

ПРОЯСЕНЬ:

Хоч і стежки не було, а зустрілися.

ЗНАЙОМСТВО

9.

Блищав ставок від сонця у яру, 

над ним стара Руда сягала неба, 

по цей бік хутір; і його й Стару

єднала гребля у дуплистих вербах.

Від греблі берегом туди, де рух

не тихне псиний на конячих ребрах, 

тополі, ритвини і жовтий корч, 

перехиляли в став відбитки сторч.

10.

На цім же боці просто у болото

гнила криниця нагинала зруб;

в її слизькій воді з роздертим ротом

рябого цуценяти плавав труп;

а під крутим, не ораним городом

серед калюжі та гноїстих куп —

криниця друга й разом ринва мокра

держалася на двох безверхих кроквах.

11.

А на дубових. держнях корита

трималися у шнур один під нею

і напували вусаня кота

і з яру пса з обдертою шерстею;

і ту скотину, що росла в скиртах

і ріг збивала на ногах ріллею, 

і на Великдень у таємний час

по-людськи розмовляла щось про нас.

12.

І журавель у дно криничне чорне, 

зворушене холодним джерелом, 

скрипів у вилицях залізним шворнем

і прип`ятим у цямринах цебром

про те, що знає диво словотворне

у тварів, не задавлених ярмом, 

і галка крякала аж на вершечку, 

згадавши, мабуть, писане яєчко.

13.

І тут же шлях із яру хату вів

обнесену кільчастим тином простим

крізь котрий кури й гуси сто разів

на день пролазили, аби не постить;

а збоку явори держали хлів, 

чекаючи за це від вітру помсти;

правіше льох і клямка і замок

блищали навстяж від дверей в ставок.

14.

Від хати далі, на узвишші, в світлі

була конюшня і вербовий конов`яз, 

і будяки торішні, не розквітлі, 

сухіші як у спеку перелаз;

і ніби очі вибиті навідлі

рукою розлютованою враз, 

над конов`язом в тінях вікна чорні

ловили вітер у дірки просторні.

15.

А на горі, геть-геть, у вишнику

контора пильно зводила карнизи, 

бо в неї біля ґанку на гаку

з мотузкою дзвінок гойдався лисий, —

ту істину вістити гомінку, 

що на обличчі людськім робить риси, 

а не лише теленьканням рече, 

як робляться сніданки із вечер.

16.

І відділяв від всього тин високий

контору й світлий аґрономів дім;

над ним столітня сосна, і сороки

кричали з неї в морі веснянім, 

аби не тьмарив сонця кригоокий

ні в полі дощ, ні над лугами грім.

Того не знало видно серце пташе, 

що і тепер дзвінок конторський каже.

17.

На хуторі німіла тиша скрізь:

людей було не чути ні скотини, 

і дзвін у безгоміння мертве ріс, 

аби з часу не бризкали хвилини;

і двері лунко раптом об завіс

ніде не хрьопали там без причини, 

бо в степ, , весінній вихід" всіх погнав, 

неначе буря рве із гаю ґав.

18.

Лише в яру, де журавель високий

і льох, і птаство ворушке в гурті, 

сидів на мірці з буряками учень, 

читаючи Гомера в самоті, 

і від сторінки сонцем нестерпуче

рядки мигтіли літер золоті, 

та видно Навсікая й сни чудові

потрібні, як і сонце, юнакові.

19.

І враз від греблі похитнувся крик

і всю вершину підхопив собою, 

і крижень зляканий у полі зник, 

крильми не продзвенівши над водою;

схопився з мірки теж і ученик, 

на серці тишу стиснувши рукою:

і стало чути тенькання краплин

з цебра у воду — у криничний рин.

20.

І вже, здавивши книгу під пахвою, 

з суворим затиском дитячих вуст, 

шугнув юнак, помчав по-над водою

туди, де гуркотів-шумів опуст, 

де на воді, за схилою вербою

лежить і в липні холодковий згуст, 

чорніший за чаклунський дивний килим, 

захований під берегом похилим.

21.

Аж страшно там з ЕОДИ у лотоках

зринала темна голова дівоча

і поринала у холодний жах, 

що ним хлюпоче глибочінь ставоча;

і водяні кружала у бульках

туди пливли, де хвилі берег точать:

маленьке серце тяжко гнало їх

життю на ґвалт постукати в поріг.

22.

І ось, тримаючися вже за віти, 

юнак перехилився з балька в став, —

і, щойно дівчину з води помітив, 

раптово за коси її дістав...

І, витягши її повільно відти

і за сорочку, і за намиста, 

ниць положив її тоненьку й мокру

в густий шпориш, зелений тут щороку.

23.

І серце розірвало у крові

холодний промінь водяної ночі, 

і дівчина звелася на траві, 

росплющивши свої таємні очі...

Ані міста Карпатські горові, 

ні села на Полтавщині співочі, 

хоч їй ще не було й дванадцять літ, 

такої вроди не вели на світ.

24.

І хоч намокли плахта і сорочка

і п`явка висла з правого виска

і вибігала ротом із куточка

вода у пазуху густа й слизька, —

але ніде ще жадного рядочка, 

відколи й світу, не було в казках, 

гей, про таку красу дивезне-дивну, 

як та що осіяла цю дитину!

25.

Колись і Нарбут задивлявся так

на знайдену мережку біля броду

і чув розпуканий у серці мак

на зустріч сонцю з рідного вже сходу, —

як остовпівши споглядав юнак

вже одозволену від смерти вроду, 

що тільки схаменувшися зірвав

м`ясисту п`явку і шпурнув у став.

26.

І дівчина спитала майже нишком:

"Хто ж ви такий, і чий ви есть синок?"

А він мерщій з землі свою взяв книжку

та й застромив її за поясок, 

а потім проказав аж крізь задишку:

"Та я, школяр, сказавши без морок" ...

"А ви про Вустю чули в аґронома? ..

Ох, поможіте, бо така утома" ...

27.

І обгорнувши бік і пасмо кіс

і підігнувши з-під колін рукою, 

з такою обережністю поніс, 

яка і сонце застує собою...

Хіба ще мати носить так в заміс

шафран у мисці з медом і водою, 

узятою з Ордані з-під хреста

у тикву, ніби писанка свята.

28.

Але, помітивши висок набряклий

і крови переплетені струмки, 

він спотикнувся без пенька і мряки

і стан притис, мов дубчик із ріки...

І зараз же почув замість подяки

з маленької дівчачої руки

гарячий ляпас по чолі й по оці, 

пекучіший від печії на сонці.

29.

Коли удар пройшов, то Чиччин син

побачив сосну, дім і в сінях меблі, 

і на канаві дерезу, мов тин;

а поміж нею й парканом до греблі

зелений ряст у сітці з павутин, 

і пні від сонця весняного теплі, 

з-серед яких велася стежка в спад, 

туди, де за буття пишався сад.

30.

А від опусту річкою уподовж

шуміли верби давні й молоді

тому таємному, що десь під сподом

сидить справіку мовчки у Руді:

"Великий сад був пишний над болотом, 

і там щороку з його по грудді

пожовкле листя гнала гола осінь, 

аби він був принишклий на морозі...

31.

І смерть прийшла так само й деревам

від хуґи, що бряжчить об кочережку...

і ми побачили з весінніх плям

пеньки в траві і в верболозах стежку...

Ох, буде й нам те саме, що й садам:

не дасть зима столітнього замешку

над річкою, у луговій красі, 

де круглі, ніби місяць, карасі".

32.

Але Таємний як мовчав у надрах

так і сидів у дикій самоті, 

і Вусті не було, неначе в Татрах

навіки стежка згасла сироті.

Лише на заході горіли шатра, 

що сонце підпалило на путі, 

та гуркотів опуст у очереті, 

і скиглив хлопець сам на переметі.

33.

Давно з криниці напоїли скот, 

за Ту гаєві гори сонце сіло, 

і підвели до зоряних висот

тумани сиві волохате тіло, 

і в тінь Руда взяла, неначе в рот, 

те дерево, що з берегів стреміло

і стовбурами блискало в простір, 

щоб став гадав, що скалить зуби звір.

34.

Уже світилося у Чичок в хаті

із причілкового вікна на став, 

і на воді, по темноті рогатій

від рям тремтіли назнаки хреста, 

і журавель на тлі небесних хартій

у вилицях скрипіти перестав, 

узнавши, що і в Господа закони

на небі без жаднісінької коми.

35.

А хлопець все сидів на місці тім, 

де ниць нова лежала Навсікая, 

і на худім коліні молодім

лежала в його книжка золотая, 

а в лотоках гукало щось: "Ходім

туди, де грається рибина зграя" —

і сльози бігли в його по виду

і в палятурку стукали тверду.

Коли ж на хуторі у стражі первій

у калатушку дід закалатав, 

а з-за Руди завили пси на стерві, 

чорніші від нічної зграї ґав, —

схопився хлопець ввесь в напрузі нервів, 

щоб не дивитися уже на став, 

що проковтнув би неньку і домівку

і опрощення з ласкою довіку...

ПРОЯСЕНЬ

Та болять ручки, та болять ніжки, 

що зустрівся тяжко, що побачив трішки.

СОН

37.

Блищав із сволока на цвясі гас, 

уже на сон укручений в оселі, 

хоч і погойдувався раз-проз-раз

і окружалами водив по стелі;

і, на лежанці закипівши в час, 

неначе камінь у пісок пустелі, 

рядном укрита, тиха мов блакить, 

дрімала мати вже не першу мить.

38.

І в запічку мішок з пшоном на клоччі, 

і поцяцькований сріблом очкур, 

і глечики, і деко, проти ночі

напоготовлені на припічку, 

і мисник з давнини, але без порчі:

на міднім кільці і міцнім гачку, 

уставлений мисками й тарілками

і писаними, з кришталю чарками...

39.

І з квітками вікно під рушником, 

і стіл, неначе у новій сорочці, 

і в нього з краю ринка з молоком, 

і кухлик, певно куплений в цім році, 

і добре вичищений ніж піском

в мілкій ріці на кам`янистім боці, 

і паляниця без цілушки вже

на рушнику з питльованим коржем ...

40.

І груба сторчова через господу

підряд з постелею на тапчані, 

і цокання про сонце і негоду

годинника нічній дичавині, 

і тягарець, похожий на колоду, 

і ланцюжок і мухи в нім нудні, —

все, все трималося на самотині, 

щоб не відлинув сон від господині.

41.

І Чичка молодий відчув ясну, 

і надзвичайну, й непорушну тишу, 

і дивну святість неньчиного сну, 

що ним і зорі там себе колишуть, 

де океанську хвилю голосну

ніякі бриґи піною не пишуть

і жадний звук з-під людської ходи

ще лунами не доліта туди.

42.

І, не торкнувши тихої вечері, 

Свирид подушку взяв поцілував

у вузирі холодні й повнопері, 

що може материн торкав рукав;

і за хвилину, не замкнувши й двері, 

під свитою неповорушно спав, 

і у лице безвусе юнакове

дивилося з вікна щось загадкове.

43.

І з мисником, від посуду важким, 

та ще з вікном, де блискотіла зірка, 

стіна підсунулася, ніби дим, 

від груби до сінешного одвірка, —

і перед ліжком день і ніч твердим

на двір повстала добрим дверям дірка:

крізь неї став тремтів від ісарасів, 

і хлопець на постелі звівся й сів...

44.

І вглядів: на Руді з-за осокорів

перед печерою, немов курінь, 

палало вогнище під самі зорі

і від куща у став хилило тінь;

а з-між дерев, від довгих косогорів

лягали відсвіти на дно, в глибінь

тієї споконвічної безодні, 

що тільки хмари міряють холодні.

45.

А карасі, в`юни і бубирі, 

і коропи, линки і чорні раки

покинули і дно у куширі, 

і стирчаки в вершині, і воряки, 

аби в воді минути пожарі

ще червоніші, як на полі маки, 

але, наткнувшися на береги, 

хвостами збили піну навкруги.

46.

І виринуло ще щось серед ставу, 

і швидко теж пливло до берегів, 

де від палання піну золотаву

хитала риба перами хвостів.

Прибилося, взялося за отаву, 

не скошену торік із-під кущів.

І упізнав Свирид свою знайому

з-під даху аґрономового дому.

47.

І підійшла вона до вогнища

сушитися, а може й на пораду, 

вся в чорних раках, ніби у хрущах

з підводного, незрубаного саду.

І так, неначе літом із куща

вигонить сонце вогкість на росаду, 

ясне палання й лускіт хворосту

на Вусті пару підняли густу...

48.

що, дим минаючи, ішла в печеру, 

а Вустя розтавала над вогнем.

Нарешті, ставши аркушем паперу, 

пропала з вогкістю у тьмущу-тем.

І все завмерло, хоч і без умеру

придавлене притаєним рублем:

і хутір в сутінках відпочивання, 

і звуки ночі, схожі на зідхання.

49.

Не швидше перевозять черепком

маленькі діти "бабу" через воду, 

як перебіг Свирид ставок пішком, 

ні човна не жадаючи, ні броду.

І, вскочивши в печеру, мов на лом

наткнувся враз на тишу-прохолоду

і на якийсь далекий дуже блиск, 

куди він ввесь і спрямував свій риск.

50.

І очерет, і трави білохвості

у підземеллі на боках росли, 

й на стежці тліли жовті кості, 

що звідусіль собаки нанесли;

і жаби у болотяній корості

там скручувалися в гидкі вузли, 

і роси капали із стелі чорні, 

полохаючи сутінки потворні.

51.

В кінці печери дротом за копит

від стелі висіла нога коняча, 

а в нім, що був як помокрілий щит, 

палала свічка лойова гаряча;

під ними скриня, повна білих свит, 

обковами залізними добряча, 

на скелю ту поставлена була, 

що мала блиск такий, як і смола.

52.

І хлопець заклопотано помислив:

Коли геть-геть під вербами в ставок

і вогкість і хмарини сірі звисли, 

і хвилі хилитають блиск зірок, 

а Вустя мокра, хоч візьми та свисни

від розпачу в осиковий кілок, 

то і нехай ця свита в неї груди

ховає з серцем разом від простуди.

53.

І нахилився швидко він до свит, 

аж луснуло у молоденькій спині...

І постать підвелася під копит

із-за відчиненого віка скрині, 

і так, неначе раптом закипить

з прокльонами гукання в булькотинні, 

вона ревнула реготом: "Ага!"

І хлопця збила з ніг страшна вага.

54.

І стало все в хатині знов на місці:

вікно і стіл, і скатерка нова, 

і гуки не гули вже, ані вісті

про казкою овіяні дива, 

лише в Свирида, а не в сонця в діжці, 

палала від гарячки голова, 

бо з ліжка він дивився так очима, 

немов колись Шевченкова Причинна.

55.

А по вершині ранок, стирчаки

і верби у воді між очеретом, 

тугіші, ніж рожеві щільники

натоптані густопотоким медом —

всі сонцю до тепленької щоки

хилилися проясненим передом, 

а їм за це в кожнісінькім пружку

зринали ніжні котики в пушку.

56.

А на криниці кукурікав півень, 

забувши навіть смітників журбу, 

про те, що полетить не до царівен, 

а на стару струхлявілу вербу, 

і стане радісно там сонцю врівень, 

і промине хмариночок плавбу

по золотім та по блакитнім світі

і без курей і червяків на смітті.

57.

А тумани аж сині порану

без руху гнулися з води до хати, 

де вконтентовувала дробину

Свиридова сивоволоса мати;

і горобці скакали по тину, 

але остерігалися злітати

в гущавину дзьобатих ненажер

де навіть півнів крик могутній мер.

58.

Лише в хатині тишу крили рядна, 

і сон клонився в сон на деркачі, 

і свіжий діл, мов панночка ошатна, 

тхнув мазанням, сказали б паничі;

і не одна із глечика принадна

жовтіла шкурка в топленій печі, 

і крізь горшки та за високим глеком

з солодким печивом виднілось деко.

59.

І бараболя смажена, жива

на припічку була в накритій мисці, 

щоб снідати вставала голова

сивіша від роси під ранок в листі, 

де може думка, ніби кропива, 

жалом держиться в мозку без користи, 

так само, як і, в тин ввігнавши вісь, 

без руху жадного стоїть ввесь віз.

60.

Не плач, не плач оганьблений юначе, 

і вічну кривду, як земля й вода, 

збирай у серце, у карнавку наче, 

і бережи до страшного Суда, 

і там її чи так, чи ні, одначе

помітить той, хто людям душу дав

і раз останній і найперший може

тобі на небі в горі допоможе.

61.

Щодня у серце били і моє

тверді монети людської уваги, 

аби дізнатися чи вартість є

у йому для совєтського добряги, 

який скотину в бойні продає, 

а людську кров на хміль та шум до браги

для тих, що топчуть пишні килими

в "оперативних" закутках тюрми.

62.

Та я, закутавшися у кирею, 

неначе Бог, мету у серці ніс, 

що, підхопивши небо над землею, 

поглянув зорями в долини сліз, 

вважаючи, що з-під коліс грязею

ніде ніякий не добризне віз

і не затьмарить дивного склепіння, 

що виросло із вічного терпіння.

63.

Але не спас мене цей шлях важкий

і в образі високої подоби, —

і в серці ятрилися виразки

від безнастанної глухої проби, 

і виступали із-під них струмки

моєї сили на хустки жалоби, 

бо все життя моє лише для ґрат

оцінував страшний державний кат!

І я уже людиною із маси

кричу до матері старовини, 

що розгубив не тільки всі образи, 

а й ті місця, де виникли вони, 

і вже зідханням однієї фрази

не кину їх над крилами луни, 

де справедливість днює і ночує, 

а правди знизу й досі ще не чує.

ПРОЯСЕНЬ

І Бог людині дав стежки все прості, 

а правді тій, що з неба, все горбаті й гострі.

ПОМИЛКА

65.

Ще не торкала сонця на лету

на обрії вербова в полі гілка, 

а вже його промінність золоту

вікно ловило шибкою з причілка, 

на скрині осяваючи товсту

велику книгу у крижмових пілках, 

яку читав із шепотінням слів

Свиридів батько про чуму в ослів.

66.

І в білих вусах, ніби мичка проста, 

і в сірому віччю з-під довгих брів

зміїлася тонка усмішка, гостра

і падала в борідку до крайків;

та кожного за серце взяв би острах, 

якби її хоч трошки зрозумів:

така була у сумі безнадійна, 

неначе зморшка в камені постійна..

67.

І лава, де сидів самотньо він, 

свіжіша, ніж у квітні завірюха;

і носові знайомий нафталін

із скрині й витягненого кожуха, 

що від нічних весінніх перемін

господареві був до дня за друга, 

і зараз складений у добрий лад

покластися у скриню ждав назад.

68.

І скатерка на скрині вже святкова, 

і паска у корзині, і плічко, 

і бабка із озюмами чудова

присипана купованим мачком, 

і десь заховані соснові дрова, 

що пахли шкільним хором і смичком;

ваніль, кориця і святиня тиші, 

і всемогутні пахощі ще інші;

69.

І на високім покуті, в кутку, 

над розташовою щедрот на скрині

Спаситель у страшнім своїм вінку

похилений предвічній самотині;

і перед ним лямпадка на шнурку

незагасима у склянині синій:

від неї блиски в склі тремтіли два, 

неначе двоє серць для божества;

70.

чебрець, безсмертник і пташині дзвони, 

васильки і ромашки, і вуздик

повтикані підряд навкруг ікони

у шитий та в гаптований рушник;

і глиною замазані поклони

колишнім віхтем, що вже з двору зник, 

всі коми ці законів наших вусних

Степанові освітлювали усміх ...

71.

І ніби ждали дзвона із села, 

що сповіщає про страсті Господні, 

яким би домальована була

картина, повна тугою сьогодні, 

але з якої сповнені тепла

повстали б дивні свята великодні, 

і в хаті цій під цокання хвилин

до батька пригорнувся б щирий син.

72.

І вніс рядно Свирид, подушку й свиту

і склав під жердкою на табурет...

Аж книгу відіпхнув старий розкриту

до бабки, що нагадувала мед, 

і так, неначе власну панахиду

зібрався слухати на цей лиш мент, 

почав слова казати з глумом, з болем, 

який до згоди не веде ніколи:

73.

"Так що ж, мій сину, вже прийшла пора

женитися, одрізати окраєць?

шістнадцять років — це така гора, 

що і не всякий переплигне заєць.

І мати наша вже хоч і стара, 

і пожовтіла з горя, мов китаєць, 

але ще швидко може й не умре, 

і вас обох обійде, обпере...

74.

І я, хоч і каліка у законі

і людськім, і Господнім, так скажу, 

бо ліву руку викрутили коні, 

і я насилу нею ворушу, 

але годити синові і доні

я матері завжди допоможу, 

а Дід-Кіт, чувши ваші крики й шуми, 

попроситься до вас у перші куми" ...

75.

І стало хлопцеві занадто це:

він раптом, дико, обома руками

сховав обмінене своє лице, 

і ввесь зайшовся хлипами-сльозами:

"Та врятував же я ... бодай правцем ...

Вона ж топилася під лотоками" ...

І тріпотів від вибухів плачу

і кривди, і ганьби, і розпачу.

76.

І батько задрижав... і встав з-за скрині, 

і швидко сина пригорнув собі:

"Прости не сивині в моїй чуприні, 

а вибачай старій моїй журбі, 

що не шукав спочинку в домовині, 

ні скарбу найскарбішого з скарбів, 

твоїм життям обрісши, мов травою

пень обгорілий літом над водою.

77.

Дня дощового народився ти

на землю пишну і тисячоріку, 

а ввечорі гули очерети, 

що ненька вже твоя глуха довіку.

А я з сіней дивився як брати

на місяці каралися без ліку, 

і кров на землю не текла ніяк, 

хоч вила й вічно — в ребрах по держак.

78.

І в матері для недруга і друга

мовчання стало в одповідь сумне, 

і пальцями показувала вуха, 

і "Бог", шептала, "покарав мене", 

і відвернувшися ішла напруга

до праці чи до сина, що не сне;

або ховалася у тінь за стіни, 

або виходила в порожні сіни.

79.

А, відозволившися від робіт, 

вона вклякала тихо до ікони, 

і зазирала в потойбічний світ, 

і діяла молитви і поклони;

а я в скарбу топтав холодний слід

то до волів, то наново до коней.

А пашу зводячи з мажари в схил

тремтів, щоб кров не бризнула із вил.

80.

А то колись ти забарився в школі, 

чекаючи весінніх нагород, 

а мати ждала, ждала і в тополі

дивилася аж на Бровків город.

Якраз і сонце спочивало в полі

і в сльози їй світило із висот, 

але мені здавалося, неначе

вона у самотині кров`ю плаче.

81. І ліг не дома, а на сіннику, 

у тій воловні, що згоріла, спати, 

аж чую я про Вавилон-ріку

хор великодній з церкви став співати, 

і віл волові в темнім деннику

сказав, шепочучи, мов наша мати:

"По-людськи не промовимо цей рік, 

бо слухає на сіні чоловік".

82.

І ревище зняли воли і вівці, 

і заіржали коні в конюшнях, 

а їм відповіли і в Сигнаївці, 

і в Ташлиці і скрізь по хуторах, 

неначе море закляті червінці

заворушило скрізь на берегах.

Нарешті в церкві і по селах стихло

віднесене у безвість ночі вихром.

83.

І я відчув розпечену зорю

посеред горла у горілій слині, 

і те, що з серця вже не відпорю

своєї кревности смутній скотині, 

і що ніколи не заговорю

по-рідному я з нею на спочині, 

але чого? не скаже і вві сні

ніхто-ніхто тут на землі мені" ...

Син

84.

Я, тату, теж таке щось почуваю, 

коли іду Рудою через ґлід, 

але оглянутися сил не маю

очима ясно на великий світ.

І знаю, що нічого серед гаю

ні серед дальних польових робіт

такого, що заріже, не побачу, 

але тремчу, аж мало не заплачу.

85.

І знаю, що якби без копачів

я наскрізь прокопав Руду нагріту

і зрізав гай, і верби уночі, 

і поколоти їх устиг до світу, 

то не знайшов би схованих ключів

ні від гори, ні від її ґраніту, 

бо темна таємниця світова

ключів від себе, мабуть, не хова.

86.

І все ж я матері про це ні слова

не промовляю, бо вони глухі, 

але їм радісно рубаю дрова

і верби дуже мокрі і сухі...

І осоку жну в болотах коровам, 

і в діжці буряки січу тугі, 

і вранці гичку вергаю з городу, 

а потім з відрами біжу по воду.

87.

Але чи хто щасливий був такий, 

як я в хлівці старім, на трухлій дошці, 

коли в їх сльози у волосинки

котилися на скронь по теплій зморшці, 

"Та не натоптуй повно в ряднинки", 

коли казали, "бо потрудиш кості, 

бо ще, гляди, підвередишся ти, 

не набирай багато ваготи" ...

Батько

88.

А я кажу, дитино, може й вистиг

твій розум знати, хто живе в Руді, 

якщо вже почуваєш в думах чистих

безпомилково щось там при ході, 

але тобі про це не буду гризти

тривожні почування молоді.

Та ось дивися: я старий і сивий, 

а говорю, що справді ти щасливий...

89.

І потребую я тепер скарбів

тебе і в університеті вчити, 

бо люди вийдуть не з багатіїв, 

а з нашої козацької вже свити...

За Гострою Загатою є рів

розсунутий дощами та розмитий:

там, кажуть, гайдамака, Книш, на дні

червінці закопав у казані.

90.

І взавтра вранці відведи корову

до Пугача Андрія у загін, 

і Дідові-Котові стань на мову, 

аби свої штилі залізні він

напоготовив та й ішов до рову, 

коли ударить Одіянський дзвін:

його з святою бростю будем ждати

у полі біля Гострої Загати.

91.

А зараз, сину, ти надвір піди

і поторкай у лікоть неньку тиху:

нехай сніданок подає сюди

і ту горілку, що сховали в кригу" ...

І хлопець вийшов з радої ходи, 

ну, а господар знов грубезну книгу

потяг до себе і за скриню сів

і затулив сторінку про ослів.

ПРОЯСЕНЬ:

І їздять жевжики

а хазяйни волами.

завжденно кіньми, 

ДИЯВОЛ

92.

Сидів за хатою на спризьбі Дід-Кіт

і вузлик тяг зубами з постола, 

а долі на мішку, йому у підкіт

лежала шевська шмульгана смола, 

і колодач придатний і на підкіп

на Україні сонного села, 

і наконечники, і щипці куці, 

що в панській кузні ждали революцій.

93.

"Добридень", привітався Чиччин син:

"Чи Вустя аґрономова не вмерла?"

І кропива з сердечних глибочин

йому обличчя зашаріле втерла.

А він же мав тому із п`ять хвилин

статечні батькові слова у нервах

і, отже, висловився про той вплив, 

що в серце позавчора засвітив.

Дід-Кіт

94.

"А з нею, кажеш ти, напарубочив

і дурості, і горю на гаразд ...

Я бачив із-за сніжаних обочин, 

як дівчина пручалася на ряст".

Ніде ще так добро і лютий злочин

не сходилися у такий контраст, 

як слово неуважне в односельця

із правдою Свиридового серця.

Свирид

95.

"Та я ж її з води на греблі спас, 

і ніс через пеньки по всяких звальках" ...

І тишею дихнув байдужий час, 

і хлопець зблід, неначе з воску лялька.

Дід-Кіт

"Ото диявольський дороговказ

її заводить швендяти по бальках:

бо там, де круча, там, де глибочінь

вона блукає навіть і вночі, 

96.

А з Вустею стається щось непевне, 

скажу тобі, Свириде, не в ганьбу:

Коли суботи вербної проз мене

дівчата квапилися по вербу, 

я вирядив за просо вже зелене

очима сонце під нічну габу, 

й несу старечу в калатушці втому

помалу до `ґрономового дому...

97.

Аж чую раптом над собою гук:

"Погляньте, діду, я вже над гріхами!"

Я з переляку із-під сосни гульк:

стоїть вона на виводі ногами

і віник мій з тонесесеньких рук

пне до зірок, не вкритих порохами, 

й вигукує: "Я відьма й до відьом

лечу на Лису Гору помелом!"

98.

І подерев`янів я ввесь від жаху

і в жилах закували ковалі...

І вже не знаю, як вона із даху

зі мною стала поруч на землі, 

лише кажу, що на таку розвагу

не важаться і хлопці взагалі...

І Бога не шукай в душі козачки, 

бо там нечисті б`ються навкулачки".

Свирид

99.

А в школі кажуть нам: "Чортів нема"...

та: "Вірте мікроскоповому скельцю" ...

Дід-Кіт

"А я кажу, що школа ваша — тьма

ніде ще не одуреному серцю...

Бо скрізь лютує лютий сатана, 

шукаючи добра собі для герцю:

серед пустот і за окропом рік, 

де землю в камінь денний час запік, 

100.

і там, де разом вішальник з харцизом

у гріб незапечатаний поліг, 

і там, де в ямах з попелом та хмизом

від хльорок діти догризає гріх...

І скрізь за селами горою й низом, 

де від коліс та від тваринних ніг

лежать і без хрестів, і без дернини

гроби на кладовищі серед глини...

101.

Але, коли вночі гуркоче грім, 

то хтось виходить на свої менини

тягти сучок на цвинтарі старім

із вішальникової домовини, 

і з паскою на рушниці однім

його сім років святить без родини...

А потім, вибивши в сучку тім дно, 

всю невір бачить, ніби у вікно.

102.

І батько мій, Юхим біловолосий, 

з таким сучком носилися завжди.

І раз в неділю, ще не спали й роси, 

пішли набрати в березі води...

Аж їм назустріч через довгі лози

плигає велетенський пес рудий...

Вони мерщій сучок до ока рогом —

і впізнають польовика старого.

103.

І руки кинули на знак хреста, 

старому характерництву нівроку, 

тай вирвали у пса шматок хвоста

умочений у копанку глибоку...

І зашуміла осокою мста

аж під човни до Симона в затоку, 

а польовик пропав на всі кінці, 

лишивши збитки в батьковій руці.

104.

І дома бісів хвіст у полотнину

закутали мій батько уночі

та й почепили на стару дротину

сушитися на дідівській печі, 

аби ним з люльки сажу та печину

в кутку витрушувати в рогачі

і мати кожний час святу нагоду

з приємністю гадати про пригоду.

105.

Та гицлів кіт, ласун до карасів, 

там скоромину і сприйняв до нюху...

І геть до волосинки хвіст із`їв

підземного, невидимого духу ...

І сам пропав у Костя в дерезі, 

немов страшну заносячи недугу...

І стали сподіватися з Руди

собі ми в двір великої біди.

106.

І в Рохмистрівку батько по сопілку

поїхали для мене на базар, 

а свій сучок забули на причілку, 

і разом з ним і чорну силу чар.

І на торговиці пили горілку, 

аж поки місяць не зійшов з-за хмар.

А потім запрягли бичечків пару

і рушили помалу із базару.

107.

Та й проїздять вони проз купу віт

біля Курносенка на сінокосі, 

аж там на їй сидить наш сірий кіт

з пташиною пір`їною на носі...

А місяць з неба світиться в похід

у кожній лютій снізці і в занозі.

І батько кажуть з воза до кота:

"Додому, кицю, вже пора свята".

108.

І він мерщій з гілляк тих плиг до батька!

Так не плигають навіть і хорти, 

бо геть биків прошибла лихорадка, 

і стали мукати вони й хропти.

І душу батькові хоч із достатка

колись навіяли очерети, 

та тут з улесливого голосочку

у їх злетіло: "Кицю мій, коточку!"

109.

А кіт мій шерсть роздувши, наче дерть, 

та з-людська й проказав: "Еге, коточку!"

Бики ревнули, бо почули смерть

і закривавлену її сорочку...

Злетіли батько з воза шкереберть

і мабуть простяглися не в пісочку...

А віз летів на Матусівський шлях, 

немов скажений по нічних полях.

110.

А батько бігли навпрошки межею

до місяцем залитого села, 

радіючи і серцем і душею, 

що вже не буде воза ні вола, 

зате ходитимуть вони з ріднею

стежками теплими добра і зла

і бачитимуть небо, сонце й зорі

і золоті хрущі на осокорі.

111. Коли женеться їм напереріз

волами білими уже від піни.

без колеса в задку проклятий віз, 

канави обертаючи в руїни, 

а в передку на задніх лапах біс

без жадної пташиної пір`їни, 

такий і велетенський може, як

тепер Мусій Антонович Третяк.

112.

А вслід страшна й велика тінь іскриться, 

така велика і густа така, 

немов напівзруйнована дзвіниця, 

де дзвони сплять на схилених гаках, 

і в міді сон їм споконвічний сниться

про птаха, з лука вбитого крука, 

що у Пилата крякав на карнизі, 

коли спав воїн на Христовій ризі...

113.

І, порівнявшися із батьком, він:

"Еге, коточку!" на ввесь степ гуконув...

Аж завищали батько навздогін

несвіцькому видовищу такому, 

тоді, коли воли з усіх колін

у далечінь летіли невникому, 

а в передку під місяцем звір-кіт

стояв і скалив зуби на ввесь світ.

114.

І батько, душу здавши Божій Неньці, 

чвалали в ґлід на цвинтарі густий, 

де спочивають вічним сном младенці

і піднімають з-під землі хрести.

І затихав холодний жах на серці

у їх від місяця і самоти, 

де западаються гроби і квіти, 

і разом з ними в листі червосвіти.

115.

Коли це враз над ними знов захріп:

"Еге, коточку!" невблаганний голос ...

І батько повалилися на гріб, 

неначе скошений косою колос, 

а з-за хреста звір вискочив в окіп

туди, де поле громом розкололось, 

і про воли і віз таємний звіт

заніс під землю дивовижний кіт.

Свирид

116.

Нехай же доля буде їй гробацька, 

по неї не піду, коли таке...

Дід-Кіт

Я, сину, слів твоїх не вчув зненацька:

у мене вухо стало шкарубке.

Свирид

Та то ... Казали батько гайдамацька

є в полі кладь... а коплище гребке...

Щоб ви прийшли з штилями до Загати, 

як стануть на Діяння в дзвін скликати.

Дід-Кіт

117.

"Га-ра-зд... А щоб не налякала ніч, 

коли попід церквами вгнеться обрій, 

я дам тобі одну дивезну річ, 

угодну Богові й людині добрій" ...

Пішов... Тай виніс і огарки свіч, 

і з борони зубок важкий у торбі

помазаний оливою на те, 

аби іржа не сіла на святе.

118.

І дід казав: "Великих тридцять років

сучок настромлений був на зубок, 

у скрині зберігаючись глибокій

під купою кожухів та свиток...

Від нашептів та від відьомських вроків

міцніший був від кутих колодок.

Бери ж його в святому добрім ладі, 

та йди шукати безборонно кладі.

119.

Із речі кожної злетить пилком

облуда, що дало смердюче пекло, 

коли її поцілиш ти зубком

чи близько коло себе, чи далеко:

похилий дід з осиковим кілком

посиплеться червінцями над глеком, 

ну, а кривий замурзаний коваль

гребне у степ чортякою, на жаль..

120.

Та тут з огарками і постолами

Свирид нечемно залишив Кота

й побіг через садки стежками

туди, де хвиля греблю хилита.

А дід, побачивши таке, руками

почав і очі терти і вуста.

І, взявши всі потуги причандалу

у хату почимчикував помалу.

ПРОЯСЕНЬ:

Якщо він не розбере Отченашу, 

то казки йому розповідай.

ПЕКЛО

121.

За Гострою Загатою вночі, 

в канаві ще з торішньою травою, 

штилями шили ґрунт два шукачі

захоплені турботою важкою.

Але ніде залізні обручі

не цокали, зачувши довгу зброю, 

лише по небі у далекий лет

летіли зорі з мітлами комет.

122.

Нарешті в штиль Свирид рукою дзенькнув, 

і проказав: "Є щастя, а хоч гріх" ...

До нього став і Дід-Кіт помаленьку, 

й на штиль тривожними грудьми наліг

і, під землею мов свою стареньку

побачивши, здавив блаженний сміх.

А далі й проказав: "Христові Свята, 

та тут же гайдамацька кладь заклята!"

123.

І навхрест на закляту кладь штилі

поклав під зоряною висотою, 

і швидко обсипати по землі

ії він бростю розпочав святою, 

мовляючи: "Пекельні сили злі, 

розсиптеся на пил самі собою, 

нехай від ваших світових облуд

народня праця стане вільна тут!"

124.

А на могилі в зоряній заграві

Степан лежав під цей таємний гук

й на все, що діялося у канаві, 

дивився з двох під бородою рук;

але у відповідь копацькій справі

не ворушився в нього жадний рух, 

і шапка удавала волохата, 

що сам це гайдамака, Книш, на чатах.

125.

Нарешті на могилу вийшов дід

і мовчки ліг на північ, до Росєї, 

Степан же, не питаючись, на схід

лежав у чорній, наче ніч, киреї;

прийшов за дідом і Свирид услід, 

і, думки теж не кажучи своєї, 

при боці в батька ліг... і сумно всі

немов чекали інших голосів.

126.

А в Буді, в Рохмистрівці, в Санджарівці

та ще в Макіївці і в Ташлику, 

і в тихій Шполі, і на Сигнаївці, 

і за Цвітковою у В`язівку, 

і на скелястім Тясмині, в Тернівці, 

мов на осиковім старім пеньку, 

у тиші вогкій, весняній, урочій

світилося з церков посеред ночі.

127.

Бо кожная душа в таку добу

не спить від подиху якоїсь волі, 

забувши цілорічну боротьбу

за хліб та сіль, і може й усміх долі, 

і душу гарячішу за клятьбу

держить у церкві, у лямпаднім колі, 

аби жаркіше сяли ставники, 

як дочитають до хреста дяки...

128.

І пекло щоб з`явилося на очі

у церкві людям на єдину мить, 

де круглі обрії, неначе ночі, 

димами заклубочують блакить

ї зупиняють голоси і корчі, 

і лускотіння тіла, що горить;

де сплять висоти, мов забуті ґрани, 

і бачать в сні холодні океани.

129.

А до висот, на сто сот миль чи ні, 

із центру радіюсом на всі боки

круті стежки блищать по бочині, 

напоєні мовчанням замороки;

по них сповзають хмари сірчані, 

із-під яких пливуть смердючі стоки

і аж внизу чадний ховають рух

в розвернуту, бездонную діру.

130.

Геть вся поверхня вічної в`язниці

червона, ніби губи грішних чар, 

і ряд за рядом крутяться кабиці

по ній розгонистим ґвинтом до хмар.

Всі казани в землі. Над ними з криці

триноги вкопано в масткий нагар, 

з яких в ланцях за кожну ногу голу

звисають люди головами в смолу.

131. А з-під землі лихий вогонь кінці

свої жене по казанах боками

й при кожнім гріє на важкім стільці

сліпого вартового, ніби камінь, 

який придавлює гроби мерців

єгипетських під нільськими пісками.

І мученики висять без пригод, 

занурені в казан лише по рот.

132.

І всім їм незчисленним, міліонним

з триногами для задубілих ніг

та ще й з простором мовчазним, червоним, 

і хмарами червоними, мов гріх, 

де не почути грому, ні ворони, 

що може сісти сірому на ріг —

ніщо, крім дзюркоту смердючих стоків, 

не будить тиші в пеклі цім безокім...

133.

Та ще аж там ... на щонайглибшім дні, 

від прірви сточної не більш як гони, 

куди найгрубші брили кам`яні

дав мармур світовий на діл червоний, 

і де крицева куля сатані

лежить замість всесвітньої корони, 

така і на великість і на стан, 

як Самгородський копаний майдан, 

134.

від котрої розпечено й підлогу

так, що аж іскор сиплються мірки, 

в якій Люципер ссе свою тривогу

і волі жде бездоннії віки, 

то там... то там клепают на всю змогу

могутньої надлюдської руки

над вухами його без відпочину

старі чорти і без життя й загину, 

135.

щоб розвалити муку коронну, 

що виросла із заздрости та звади, 

і випустити ще раз сатану

на світ до всемогутньої облади...

І щойно щілину хоч би одну

позначать молотів тяжкі упади, —

Як скрізь у передсвітню ранню-рань

аж від Карпатів по ріку Кубань, 

136.

із сховищ вибігає кладь заклята

в облудах людських і таких істот, 

і проти світлого блукає свята

там, де пустиння поросло в город, 

аж доки до "Христа" при царських вратах

дяки не дочитають з книг та нот, 

а дід священик на амвонних східцях

не скаже в гук: "Замки, замки залліться"!

137.

І криця в пеклі знов на сатані

збігається у гуркоті судомнім, 

і з молотами демони на дні

здригаються, упавши, непритомні, 

і б`ють лютіше жалами вогні

по всій червоній велетенській домні...

І в неї знов з самісінького дна

реве безумно в кулі сатана.

138.

А кладь заклята, вчувши цюю драму, 

блукання темне кидає своє

й біжить назад ще у таємну яму, 

де пліснява іржу й сучки жує, 

але, на брость святу з нестяму

наткнувшись, грішми чистими стає, 

і блискає в густій траві з росою, 

аж доки хтось не доторкне ногою.

139.

І враз від хутора почувся крок

з-під людської тоненької облуди...

І хлопець стиснув з борони зубок, 

аж помокріли в нього й пахви, й груди, 

і ґудзики злетіли з петельок

без кашлю і раптової простуди;

але і воїн так не йде у бій, 

як вирушив школяр на зустріч їй.

140.

А старші навздогін йому без слова

дивилися, немов своїм літам, 

бо доля щасна, доля юнакова

не засміється радісно дідам.

І ось облуда ждана та казкова

стоїть чогось, хитаючися там, 

і хлопець кидає перед собою

в обличчя їй важку іржаву зброю.

141.

І вслід галаснуло: "Рят-уй-те, ґвалт!" ...

Неначе вже знайомий голос Вустин...

І від тополь і білосніжних хат

розлігся відгомін широковустий ...

І ще видніші стали у. сто крат

хати і тіні, і досвітні згусти.

І впала в вилазку аж унизу

заклята кладь до Костя в дерезу.

142.

З ліхтариками, прибраний і вмитий

на вутреню пасхальну йшов народ, 

але, почувши крик несамовитий, 

бігом до Костя рушив у город, 

а степ, Чумацьким Шляхом оповитий, 

з могилами похованих дрімот, 

держав за кожную Свирида ногу, 

що важко споглядав нічну тривогу.

143.

"Ходім додому швидше відсіля", 

почулося із-за плечей, "мій сину, 

бо чули наші дідівські поля, 

як ми злякали людськую дитину" ...

"Але чого це батько без штиля?"

Свирид не ту, що треба думку кинув, 

і разом відійшли туди вночі, 

де з хутора кувавкали сичі.

144.

Чи знаєте ви тиху й великодню

та ще й безхмарну українську ніч, 

що ронить зорі через Рось холодну

церквам в огради, повні людських віч, 

щоб з ними з кошиків на всенародню

світити радість років і сторіч

та ще з тих риз, що носять ієреї, 

іскрити та ясніти теж на неї?

145.

Ту ніч, що глянувши в церкви з-за гір, 

від щастя нашорошившись і ляку, 

схиляється у степовий простір

аж до кленового в степу байраку:

чи вже знесли вітри з озер та нір

і кригу ріками, і сніг, і мряку, 

і чи з бруньок порозгортався лист, 

аби зустріти солов`їний свист?

146.

Ох, ночі ви не знаєте тієї, 

що з зорями над ріками іде

і розкидає їх, немов лілеї, 

скрізь на поля, ліси і на людей, 

але й сама на схід до однієї

схиляється у полум`я бліде, 

щоб димом жовтим знятися над долом

і догоріти в Бога під престолом...

147.

Бо соловей не проспівав з дерев, 

а десь у націй з кам`яного споду

зірвався дикий і останній рев

на вольну волю з нашого народу...

Ніколи так не рів із клітки лев, 

згадавши пальму, Африку й свободу, 

хіба що десь у пеклі аж із дна

реве так само з кулі Сатана!

ПРОЯСЕНЬ

Коли твій приятель говорить дуже вже багато, то він напевно

хоче в душі сховати те порожнє місце, де колись совість була, 

або бажає заглушити стурбоване сумління. Врятуй його від слів, 

бо він страждає.

БОГ

148.

На вкритій скатеркою давній скрині, 

закованій з ріжків у грубу мідь, 

й на сонцем запахущій полотнині

свячене чарівну творило хіть:

з озюмами засмаглими в шкурині, 

напоготовлені заздалегідь, 

скибки смашної паски в білій мисці

аж розсипалися в кришки злотисті.

149.

А в другій, кращій за блакить ріки, 

з зубцями жовтими у вінцях білих

і крашанки, і всякі писанки

і рисами, і фарбами рябіли;

і різане плічко, і вишкварки

із миски межигорської пахтіли, 

де чорний перець, розімлівши, зм`як

і в ніздрях дратував найтонший смак.

150.

Розговівлялися в смутній родині

тривогою засмучені серця:

сидів старий з одного краю скрині, 

а господиня з другого кінця, 

а на середній соняшній частині

не тінь гнучка й тоненька з деревця, 

а син хилився квітом жовтосоким

туди в вікно, де журавель високий.

151.

Заправлені і зіллям з луговин, 

і березовкою... Та що й казати?

З горілкою і тиква, і графин

стояв перед господарем мизатий, 

були чарки і келішок один, 

зготовлені сповновища зазнати, 

колючішого і над колосок, 

що хилить остюки в жнива в пісок.

152.

Та сонце з-за горба, і з-за криниці

відбитком сяло у вікно з ставка, 

і, ніби із багряної живиці, 

просвічувало вуха в юнака, 

і враження робило у світлиці

що кукла за столом без язика —

і паску, і чарки, графин і келех, 

і все тримало в блисках невеселих.

153.

Бо говорив господар слово так, 

неначе тількищо поклав у банок

замість червінця погнутий п`ятак, 

і закладає гірко на останок:

воли і вівці, хату і вітряк, 

і Вустин крик, і ввесь пасхальний ранок

з таким чуттям, що на життьовий кін

без слави доброї поляже й він.

154.

А великодні аж співали дзвони

про перемогу серцю дорогу —

про те, що в пеклі сатана червоний

закований у власную жагу, 

і геть могили, степові амвони, 

позводилися у блакить тугу, 

а з них, неначе ієреї дикі, 

кричали дзвонам щось орли великі...

155.

І все пливло в єдиний ранній гук

понад ярами, по небесній смузі, 

але не заглушало в слові мук

споріднених вночі рожденній тузі:

Батько

, , Коли коса сприсала з дужих рук

на скошенім від жита й гречки прузі, 

а ввесь покіс в`язався у снопи

і клався в господарський лад копи, —

156.

косар над ними клявся у просторі

найменший сніп віддати у казну, 

але зимою витягав з коморі

всю працю ту, що вистраждав без сну..

І для писання російських історій

він бодню відчиняв колись масну

і, коло дач діставши у халяву, 

із дому йшов на муку та неславу.

157.

А кров стираючи з колодача

злочинно-комісарську у байраці, 

співав ту пісню, що із-під бича

татарського `співали наші бранці:

"Немає в світі правди" ... Бо свіча, 

аби її знайти, погасла в націй, 

і скрізь неправда правдувати вже

і хитрощами стала і ножем.

158.

А дізнаючи мук в Чеці під катом, 

на цементі, у дикій самоті, 

він звав того харциза рідним братом, 

що погибав з Icy сом на хресті, 

і чув слова: "Сьогодні будеш рядом

зі мною в ангельськім, святім гурті!"

І гріб здавався лебединим пухом, 

і умирав косар з пресвітлим духом.

159.

І хай не Бог Ісус, але шахрай, 

що обманив людей на заздрість Кремлю, 

і люди, мріючи про вічний рай, 

ідуть лише перетлівати в землю, 

та інші ті, що їм кладуть "прощай"

на домовину всім нову і древлю

і далі віритимуть знов і знов

у нецесвітню правду та любов.

160.

Бо той "шахрай", що дався умирати

на людських неоплаканих кістках, 

аби лише людині мрію дати, 

що здоланий загине смертний жах —

могутніший над сурми і гармати

і вчора, і сьогодні, і в віках...

І через те кажу я: "Милий сину, 

Христос воскрес від нині й до загину!"

161.

"Воістину" ... Озвався тихий син, 

і обнялися тричі аж, посполу...

Звелася й мати, ніби на загин, 

або неначе тінь якась із долу, 

і Чичку, чоловіка, раз один

поцілувала безгомінно в полу

та й сіла знов, тримаючи в віччю

страшний, невиплаканий блиск плачу.

Батько

162.

Ось бачиш, сину, втратила і розум

від горя наша мати й глухоти

і пристромила потайним занозом

свої і спочивання, і труди...

І кожний день з невільницьким нервозом

вона працює, ніби для біди, 

і христування, бач, зі мною нині

у неї вийшло гірше, ніж в рабині

163.

І правди Господевої якби

із Галилеї нам не заясніло, 

що застує собою і гроби, 

і ту черву, що точить мертве тіло, 

то мати б скам`яніла від журби, 

неначе африканський сфінкс над Нілом, 

в якого, кажуть, світиться в очах

завжди розпука і таємний жах.

164.

Заможні люди в книгах і в металі

глядять Голгофськую старовину, 

аби так само, як діди, і далі

свої серця складати у труну, 

але чекісти в бідних, мов коралі, —

і Бога відняли і сатану, 

і стала й смерть у нас така плюгава, 

як і життя і вся його неслава.

165.

І через те кажу я знов і знов:

"Христос воскрес водою і землею, 

і щоб ніколи неповинна кров

нігде не впала й краплею своєю" ...

І батько неньці з покуття зійшов

ушанувати давній звичай з нею, 

але вона, йому немов на зась, 

ниць до ікони раптом простяглась:

Мати

166.

"Від всього серця і страждання, Боже, 

я дякую тобі, що в мене син

уже робити й сам на себе зможе

і не похилиться нігде під тин...

І батько ще такий, що допоможе

і працю мати й радісний спочин

і в ці часи, коли в нічних загравах

В річки біжить кривава наша слава ...

167.

І я благаю, а не переляк, 

прийми мене у тихе царство блага, 

бо на твоїй землі мене аж так

побила і недуга, і зневага, 

що вже не знаю: що я, чи будяк, 

а чи дурна вівця в дурних ватагах, 

як справді не належу до тих душ, 

що першим словом обминає муж" ...

168.

І враз у неї подих вільний сперся, 

так само, як людину б`є правець, 

і тільки гук у чоловічих персах

повстав од вражених раптово серць;

та ще в годиннику ішли колеса

і цокав попід ними їх взірець

туди, де голосив цвіркун з-за скрині, 

полохаючи тишу у хатині.

169.

І положили господиню вдвох

на піл, в постелю днем святим урочу:

, , Нехай між вами тут побуде Бог, 

а я мерщій до фельшара доскочу, 

і вже аж потім, після всіх тривог, 

розговівлятися з тобою кончу" ...

І шапку взяв і в рогачах патик, 

і тихо з хати сивий Чичка зник.

170.

Утомлений турботами нічними, 

Свирид куняв у матері в ногах, 

а лутки, і вікно, і ставні з ними, 

й засвічена лямпадка у богах, 

і скатерка з наїдками смашними, 

і соняшне проміння у чарках

хиталися від подиху, неначе

в душі недужій видиво гаряче, 

171.

яке тремтливо-ніжно бачив він, 

що не дзвіниця у селі, а колос

стоїть в ограді посеред руїн

ще вищий як стара без ґанку волость;

і висить в остюках на кільці дзвін, 

а з нього сумно тужить Вустин голос, 

але з хатів ніхто, ніхто не йде, 

аби почути те, що дзвін гуде.

172.

Лиш гомонить у відповідь музика, 

здається, скрипка з хмар через поля, 

про те, що Вустя виросте велика, 

і вродиться у неї немовля, 

то буде і глуха, і без`язика, 

неначе восени важке гілля, 

що під дощі кінці свої схиляє

і плаче-тужить над нещасним краєм.

173.

І з матір`ю Свиридовою вдвох

обнімуться на Паску вже навіки, 

бо їх ніколи не забуде Бог, 

коли забудуть серцем чоловіки...

І сльози бігтимуть, немов горох, 

і в Усті, і в старенької каліки.

І жаль було йому жінок і в сні, 

аж краплі бігли із очей ясні, 

174.

такі, як чисті ріки в білих селах

чи в рогозі джерела при Руді, 

що ними листя осінь невесела

жене у мертве царство по воді, 

аби весною верби знов і зела

струмкам шептали, сповнені надій, 

що все життя у нескінченнім русі

таке ясне, як і в юнацькій тузі.



1947 р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!