Поет
Частина перша. Пісні 1-7 ПОЕМА НА 24 ПІСНІ, ТРИ ЧАСТИНИ
ВСТУП
1.
О горе, мрійнику, тобі без мір,
і гріх без опрощення в кожнім разі,
коли ти, склавши правдолюбний твір,
його байдужій віддаєш увазі:
бо з тих часів, як ночі повні зір
і дурень вищає на перелазі,
потрібні грамотякам самогін,
москаль як друг і на любов загін.
2.
І незбагненно, як і смертна туга,
луна гуде і від таємних діл:
і в тім краю, де від Москви послуга
підтравно доторкнулася до сіл, —
то й логіка реве із-під обуха,
на інших роблячи, неначе віл,
і кожний, мов Свирид, із самотини
упізнає прийдешнього хвилини.
3.
І краще вже читати власний твір
в розбиті вікна тій холодній пустці,
з якої всіх господарів в Сибір
Чека везла в розхряпаній теплушці:
і сови з вивода, з цеглових нір,
з пеньків гукнуть не зрубаній ще грушці,
що супроводила колись така
луна і Полуботка й Павлюка.
4.
І може збільшиться в душі розпука,
що слова не промовить твій слухач,
і залишиться на колишніх муках
вже перестояний самотній плач,
немов на давніх чорних каменюках
важкий казан, порожній закипач,
який від полум`я страшного в споді
спроможний тільки луснути та й годі, —
5.
Та будеш певний тихої мети,
що до останнього твого зідхання
від пустки бідної не вчуєш ти
лукавого й підтравного питання:
кому твоє прокляття самоти
потрібне для спокійного читання,
яке вкладаєш у сичання мук,
незрозуміле й довше від гадюк?
6.
Але, коли людина все втрачає
серед великих і малих тривог
і гірко до розпачливости знає,
що співрозмовник в неї тільки Бог
та ті кущі, що ще ростуть під гаєм —
то нітить очі у прозорий льох
минувшини, і з супокоєм гуски
на шию не шука собі мотузки.
7.
І наш Кобзар звертався теж до стін,
щоб часом не пропасти від зневіри,
і, залишаючись самотнім, він
схилявся нишком до святої ліри,
яка гуде й мені, неначе в дзвін:
о горе, мрійнику, тобі без міри,
коли живий ще ти, то стогін струн
шукає вух живих і серед трун ...
8.
Тому, минувши всякі перешкоди,
звертаюся до тебе, Краю мій,
я з вірою, що ти у час свободи
мене згадаєш, як найтяжчий бій,
що виграли тобі твої походи
на полі духу і живих надій,
і скажеш: "Це не помилка й провина,
а голос вірного мойого сина!"
Чи знаєте ви українську ніч?
Ох, ви не знаєте української ночі
Гоголь.
ПРОЯСЕНЬ:
Хоч і стежки не було, а зустрілися.
ЗНАЙОМСТВО
9.
Блищав ставок від сонця у яру,
над ним стара Руда сягала неба,
по цей бік хутір; і його й Стару
єднала гребля у дуплистих вербах.
Від греблі берегом туди, де рух
не тихне псиний на конячих ребрах,
тополі, ритвини і жовтий корч,
перехиляли в став відбитки сторч.
10.
На цім же боці просто у болото
гнила криниця нагинала зруб;
в її слизькій воді з роздертим ротом
рябого цуценяти плавав труп;
а під крутим, не ораним городом
серед калюжі та гноїстих куп —
криниця друга й разом ринва мокра
держалася на двох безверхих кроквах.
11.
А на дубових. держнях корита
трималися у шнур один під нею
і напували вусаня кота
і з яру пса з обдертою шерстею;
і ту скотину, що росла в скиртах
і ріг збивала на ногах ріллею,
і на Великдень у таємний час
по-людськи розмовляла щось про нас.
12.
І журавель у дно криничне чорне,
зворушене холодним джерелом,
скрипів у вилицях залізним шворнем
і прип`ятим у цямринах цебром
про те, що знає диво словотворне
у тварів, не задавлених ярмом,
і галка крякала аж на вершечку,
згадавши, мабуть, писане яєчко.
13.
І тут же шлях із яру хату вів
обнесену кільчастим тином простим
крізь котрий кури й гуси сто разів
на день пролазили, аби не постить;
а збоку явори держали хлів,
чекаючи за це від вітру помсти;
правіше льох і клямка і замок
блищали навстяж від дверей в ставок.
14.
Від хати далі, на узвишші, в світлі
була конюшня і вербовий конов`яз,
і будяки торішні, не розквітлі,
сухіші як у спеку перелаз;
і ніби очі вибиті навідлі
рукою розлютованою враз,
над конов`язом в тінях вікна чорні
ловили вітер у дірки просторні.
15.
А на горі, геть-геть, у вишнику
контора пильно зводила карнизи,
бо в неї біля ґанку на гаку
з мотузкою дзвінок гойдався лисий, —
ту істину вістити гомінку,
що на обличчі людськім робить риси,
а не лише теленьканням рече,
як робляться сніданки із вечер.
16.
І відділяв від всього тин високий
контору й світлий аґрономів дім;
над ним столітня сосна, і сороки
кричали з неї в морі веснянім,
аби не тьмарив сонця кригоокий
ні в полі дощ, ні над лугами грім.
Того не знало видно серце пташе,
що і тепер дзвінок конторський каже.
17.
На хуторі німіла тиша скрізь:
людей було не чути ні скотини,
і дзвін у безгоміння мертве ріс,
аби з часу не бризкали хвилини;
і двері лунко раптом об завіс
ніде не хрьопали там без причини,
бо в степ, , весінній вихід" всіх погнав,
неначе буря рве із гаю ґав.
18.
Лише в яру, де журавель високий
і льох, і птаство ворушке в гурті,
сидів на мірці з буряками учень,
читаючи Гомера в самоті,
і від сторінки сонцем нестерпуче
рядки мигтіли літер золоті,
та видно Навсікая й сни чудові
потрібні, як і сонце, юнакові.
19.
І враз від греблі похитнувся крик
і всю вершину підхопив собою,
і крижень зляканий у полі зник,
крильми не продзвенівши над водою;
схопився з мірки теж і ученик,
на серці тишу стиснувши рукою:
і стало чути тенькання краплин
з цебра у воду — у криничний рин.
20.
І вже, здавивши книгу під пахвою,
з суворим затиском дитячих вуст,
шугнув юнак, помчав по-над водою
туди, де гуркотів-шумів опуст,
де на воді, за схилою вербою
лежить і в липні холодковий згуст,
чорніший за чаклунський дивний килим,
захований під берегом похилим.
21.
Аж страшно там з ЕОДИ у лотоках
зринала темна голова дівоча
і поринала у холодний жах,
що ним хлюпоче глибочінь ставоча;
і водяні кружала у бульках
туди пливли, де хвилі берег точать:
маленьке серце тяжко гнало їх
життю на ґвалт постукати в поріг.
22.
І ось, тримаючися вже за віти,
юнак перехилився з балька в став, —
і, щойно дівчину з води помітив,
раптово за коси її дістав...
І, витягши її повільно відти
і за сорочку, і за намиста,
ниць положив її тоненьку й мокру
в густий шпориш, зелений тут щороку.
23.
І серце розірвало у крові
холодний промінь водяної ночі,
і дівчина звелася на траві,
росплющивши свої таємні очі...
Ані міста Карпатські горові,
ні села на Полтавщині співочі,
хоч їй ще не було й дванадцять літ,
такої вроди не вели на світ.
24.
І хоч намокли плахта і сорочка
і п`явка висла з правого виска
і вибігала ротом із куточка
вода у пазуху густа й слизька, —
але ніде ще жадного рядочка,
відколи й світу, не було в казках,
гей, про таку красу дивезне-дивну,
як та що осіяла цю дитину!
25.
Колись і Нарбут задивлявся так
на знайдену мережку біля броду
і чув розпуканий у серці мак
на зустріч сонцю з рідного вже сходу, —
як остовпівши споглядав юнак
вже одозволену від смерти вроду,
що тільки схаменувшися зірвав
м`ясисту п`явку і шпурнув у став.
26.
І дівчина спитала майже нишком:
"Хто ж ви такий, і чий ви есть синок?"
А він мерщій з землі свою взяв книжку
та й застромив її за поясок,
а потім проказав аж крізь задишку:
"Та я, школяр, сказавши без морок" ...
"А ви про Вустю чули в аґронома? ..
Ох, поможіте, бо така утома" ...
27.
І обгорнувши бік і пасмо кіс
і підігнувши з-під колін рукою,
з такою обережністю поніс,
яка і сонце застує собою...
Хіба ще мати носить так в заміс
шафран у мисці з медом і водою,
узятою з Ордані з-під хреста
у тикву, ніби писанка свята.
28.
Але, помітивши висок набряклий
і крови переплетені струмки,
він спотикнувся без пенька і мряки
і стан притис, мов дубчик із ріки...
І зараз же почув замість подяки
з маленької дівчачої руки
гарячий ляпас по чолі й по оці,
пекучіший від печії на сонці.
29.
Коли удар пройшов, то Чиччин син
побачив сосну, дім і в сінях меблі,
і на канаві дерезу, мов тин;
а поміж нею й парканом до греблі
зелений ряст у сітці з павутин,
і пні від сонця весняного теплі,
з-серед яких велася стежка в спад,
туди, де за буття пишався сад.
30.
А від опусту річкою уподовж
шуміли верби давні й молоді
тому таємному, що десь під сподом
сидить справіку мовчки у Руді:
"Великий сад був пишний над болотом,
і там щороку з його по грудді
пожовкле листя гнала гола осінь,
аби він був принишклий на морозі...
31.
І смерть прийшла так само й деревам
від хуґи, що бряжчить об кочережку...
і ми побачили з весінніх плям
пеньки в траві і в верболозах стежку...
Ох, буде й нам те саме, що й садам:
не дасть зима столітнього замешку
над річкою, у луговій красі,
де круглі, ніби місяць, карасі".
32.
Але Таємний як мовчав у надрах
так і сидів у дикій самоті,
і Вусті не було, неначе в Татрах
навіки стежка згасла сироті.
Лише на заході горіли шатра,
що сонце підпалило на путі,
та гуркотів опуст у очереті,
і скиглив хлопець сам на переметі.
33.
Давно з криниці напоїли скот,
за Ту гаєві гори сонце сіло,
і підвели до зоряних висот
тумани сиві волохате тіло,
і в тінь Руда взяла, неначе в рот,
те дерево, що з берегів стреміло
і стовбурами блискало в простір,
щоб став гадав, що скалить зуби звір.
34.
Уже світилося у Чичок в хаті
із причілкового вікна на став,
і на воді, по темноті рогатій
від рям тремтіли назнаки хреста,
і журавель на тлі небесних хартій
у вилицях скрипіти перестав,
узнавши, що і в Господа закони
на небі без жаднісінької коми.
35.
А хлопець все сидів на місці тім,
де ниць нова лежала Навсікая,
і на худім коліні молодім
лежала в його книжка золотая,
а в лотоках гукало щось: "Ходім
туди, де грається рибина зграя" —
і сльози бігли в його по виду
і в палятурку стукали тверду.
Коли ж на хуторі у стражі первій
у калатушку дід закалатав,
а з-за Руди завили пси на стерві,
чорніші від нічної зграї ґав, —
схопився хлопець ввесь в напрузі нервів,
щоб не дивитися уже на став,
що проковтнув би неньку і домівку
і опрощення з ласкою довіку...
ПРОЯСЕНЬ
Та болять ручки, та болять ніжки,
що зустрівся тяжко, що побачив трішки.
СОН
37.
Блищав із сволока на цвясі гас,
уже на сон укручений в оселі,
хоч і погойдувався раз-проз-раз
і окружалами водив по стелі;
і, на лежанці закипівши в час,
неначе камінь у пісок пустелі,
рядном укрита, тиха мов блакить,
дрімала мати вже не першу мить.
38.
І в запічку мішок з пшоном на клоччі,
і поцяцькований сріблом очкур,
і глечики, і деко, проти ночі
напоготовлені на припічку,
і мисник з давнини, але без порчі:
на міднім кільці і міцнім гачку,
уставлений мисками й тарілками
і писаними, з кришталю чарками...
39.
І з квітками вікно під рушником,
і стіл, неначе у новій сорочці,
і в нього з краю ринка з молоком,
і кухлик, певно куплений в цім році,
і добре вичищений ніж піском
в мілкій ріці на кам`янистім боці,
і паляниця без цілушки вже
на рушнику з питльованим коржем ...
40.
І груба сторчова через господу
підряд з постелею на тапчані,
і цокання про сонце і негоду
годинника нічній дичавині,
і тягарець, похожий на колоду,
і ланцюжок і мухи в нім нудні, —
все, все трималося на самотині,
щоб не відлинув сон від господині.
41.
І Чичка молодий відчув ясну,
і надзвичайну, й непорушну тишу,
і дивну святість неньчиного сну,
що ним і зорі там себе колишуть,
де океанську хвилю голосну
ніякі бриґи піною не пишуть
і жадний звук з-під людської ходи
ще лунами не доліта туди.
42.
І, не торкнувши тихої вечері,
Свирид подушку взяв поцілував
у вузирі холодні й повнопері,
що може материн торкав рукав;
і за хвилину, не замкнувши й двері,
під свитою неповорушно спав,
і у лице безвусе юнакове
дивилося з вікна щось загадкове.
43.
І з мисником, від посуду важким,
та ще з вікном, де блискотіла зірка,
стіна підсунулася, ніби дим,
від груби до сінешного одвірка, —
і перед ліжком день і ніч твердим
на двір повстала добрим дверям дірка:
крізь неї став тремтів від ісарасів,
і хлопець на постелі звівся й сів...
44.
І вглядів: на Руді з-за осокорів
перед печерою, немов курінь,
палало вогнище під самі зорі
і від куща у став хилило тінь;
а з-між дерев, від довгих косогорів
лягали відсвіти на дно, в глибінь
тієї споконвічної безодні,
що тільки хмари міряють холодні.
45.
А карасі, в`юни і бубирі,
і коропи, линки і чорні раки
покинули і дно у куширі,
і стирчаки в вершині, і воряки,
аби в воді минути пожарі
ще червоніші, як на полі маки,
але, наткнувшися на береги,
хвостами збили піну навкруги.
46.
І виринуло ще щось серед ставу,
і швидко теж пливло до берегів,
де від палання піну золотаву
хитала риба перами хвостів.
Прибилося, взялося за отаву,
не скошену торік із-під кущів.
І упізнав Свирид свою знайому
з-під даху аґрономового дому.
47.
І підійшла вона до вогнища
сушитися, а може й на пораду,
вся в чорних раках, ніби у хрущах
з підводного, незрубаного саду.
І так, неначе літом із куща
вигонить сонце вогкість на росаду,
ясне палання й лускіт хворосту
на Вусті пару підняли густу...
48.
що, дим минаючи, ішла в печеру,
а Вустя розтавала над вогнем.
Нарешті, ставши аркушем паперу,
пропала з вогкістю у тьмущу-тем.
І все завмерло, хоч і без умеру
придавлене притаєним рублем:
і хутір в сутінках відпочивання,
і звуки ночі, схожі на зідхання.
49.
Не швидше перевозять черепком
маленькі діти "бабу" через воду,
як перебіг Свирид ставок пішком,
ні човна не жадаючи, ні броду.
І, вскочивши в печеру, мов на лом
наткнувся враз на тишу-прохолоду
і на якийсь далекий дуже блиск,
куди він ввесь і спрямував свій риск.
50.
І очерет, і трави білохвості
у підземеллі на боках росли,
й на стежці тліли жовті кості,
що звідусіль собаки нанесли;
і жаби у болотяній корості
там скручувалися в гидкі вузли,
і роси капали із стелі чорні,
полохаючи сутінки потворні.
51.
В кінці печери дротом за копит
від стелі висіла нога коняча,
а в нім, що був як помокрілий щит,
палала свічка лойова гаряча;
під ними скриня, повна білих свит,
обковами залізними добряча,
на скелю ту поставлена була,
що мала блиск такий, як і смола.
52.
І хлопець заклопотано помислив:
Коли геть-геть під вербами в ставок
і вогкість і хмарини сірі звисли,
і хвилі хилитають блиск зірок,
а Вустя мокра, хоч візьми та свисни
від розпачу в осиковий кілок,
то і нехай ця свита в неї груди
ховає з серцем разом від простуди.
53.
І нахилився швидко він до свит,
аж луснуло у молоденькій спині...
І постать підвелася під копит
із-за відчиненого віка скрині,
і так, неначе раптом закипить
з прокльонами гукання в булькотинні,
вона ревнула реготом: "Ага!"
І хлопця збила з ніг страшна вага.
54.
І стало все в хатині знов на місці:
вікно і стіл, і скатерка нова,
і гуки не гули вже, ані вісті
про казкою овіяні дива,
лише в Свирида, а не в сонця в діжці,
палала від гарячки голова,
бо з ліжка він дивився так очима,
немов колись Шевченкова Причинна.
55.
А по вершині ранок, стирчаки
і верби у воді між очеретом,
тугіші, ніж рожеві щільники
натоптані густопотоким медом —
всі сонцю до тепленької щоки
хилилися проясненим передом,
а їм за це в кожнісінькім пружку
зринали ніжні котики в пушку.
56.
А на криниці кукурікав півень,
забувши навіть смітників журбу,
про те, що полетить не до царівен,
а на стару струхлявілу вербу,
і стане радісно там сонцю врівень,
і промине хмариночок плавбу
по золотім та по блакитнім світі
і без курей і червяків на смітті.
57.
А тумани аж сині порану
без руху гнулися з води до хати,
де вконтентовувала дробину
Свиридова сивоволоса мати;
і горобці скакали по тину,
але остерігалися злітати
в гущавину дзьобатих ненажер
де навіть півнів крик могутній мер.
58.
Лише в хатині тишу крили рядна,
і сон клонився в сон на деркачі,
і свіжий діл, мов панночка ошатна,
тхнув мазанням, сказали б паничі;
і не одна із глечика принадна
жовтіла шкурка в топленій печі,
і крізь горшки та за високим глеком
з солодким печивом виднілось деко.
59.
І бараболя смажена, жива
на припічку була в накритій мисці,
щоб снідати вставала голова
сивіша від роси під ранок в листі,
де може думка, ніби кропива,
жалом держиться в мозку без користи,
так само, як і, в тин ввігнавши вісь,
без руху жадного стоїть ввесь віз.
60.
Не плач, не плач оганьблений юначе,
і вічну кривду, як земля й вода,
збирай у серце, у карнавку наче,
і бережи до страшного Суда,
і там її чи так, чи ні, одначе
помітить той, хто людям душу дав
і раз останній і найперший може
тобі на небі в горі допоможе.
61.
Щодня у серце били і моє
тверді монети людської уваги,
аби дізнатися чи вартість є
у йому для совєтського добряги,
який скотину в бойні продає,
а людську кров на хміль та шум до браги
для тих, що топчуть пишні килими
в "оперативних" закутках тюрми.
62.
Та я, закутавшися у кирею,
неначе Бог, мету у серці ніс,
що, підхопивши небо над землею,
поглянув зорями в долини сліз,
вважаючи, що з-під коліс грязею
ніде ніякий не добризне віз
і не затьмарить дивного склепіння,
що виросло із вічного терпіння.
63.
Але не спас мене цей шлях важкий
і в образі високої подоби, —
і в серці ятрилися виразки
від безнастанної глухої проби,
і виступали із-під них струмки
моєї сили на хустки жалоби,
бо все життя моє лише для ґрат
оцінував страшний державний кат!
І я уже людиною із маси
кричу до матері старовини,
що розгубив не тільки всі образи,
а й ті місця, де виникли вони,
і вже зідханням однієї фрази
не кину їх над крилами луни,
де справедливість днює і ночує,
а правди знизу й досі ще не чує.
ПРОЯСЕНЬ
І Бог людині дав стежки все прості,
а правді тій, що з неба, все горбаті й гострі.
ПОМИЛКА
65.
Ще не торкала сонця на лету
на обрії вербова в полі гілка,
а вже його промінність золоту
вікно ловило шибкою з причілка,
на скрині осяваючи товсту
велику книгу у крижмових пілках,
яку читав із шепотінням слів
Свиридів батько про чуму в ослів.
66.
І в білих вусах, ніби мичка проста,
і в сірому віччю з-під довгих брів
зміїлася тонка усмішка, гостра
і падала в борідку до крайків;
та кожного за серце взяв би острах,
якби її хоч трошки зрозумів:
така була у сумі безнадійна,
неначе зморшка в камені постійна..
67.
І лава, де сидів самотньо він,
свіжіша, ніж у квітні завірюха;
і носові знайомий нафталін
із скрині й витягненого кожуха,
що від нічних весінніх перемін
господареві був до дня за друга,
і зараз складений у добрий лад
покластися у скриню ждав назад.
68.
І скатерка на скрині вже святкова,
і паска у корзині, і плічко,
і бабка із озюмами чудова
присипана купованим мачком,
і десь заховані соснові дрова,
що пахли шкільним хором і смичком;
ваніль, кориця і святиня тиші,
і всемогутні пахощі ще інші;
69.
І на високім покуті, в кутку,
над розташовою щедрот на скрині
Спаситель у страшнім своїм вінку
похилений предвічній самотині;
і перед ним лямпадка на шнурку
незагасима у склянині синій:
від неї блиски в склі тремтіли два,
неначе двоє серць для божества;
70.
чебрець, безсмертник і пташині дзвони,
васильки і ромашки, і вуздик
повтикані підряд навкруг ікони
у шитий та в гаптований рушник;
і глиною замазані поклони
колишнім віхтем, що вже з двору зник,
всі коми ці законів наших вусних
Степанові освітлювали усміх ...
71.
І ніби ждали дзвона із села,
що сповіщає про страсті Господні,
яким би домальована була
картина, повна тугою сьогодні,
але з якої сповнені тепла
повстали б дивні свята великодні,
і в хаті цій під цокання хвилин
до батька пригорнувся б щирий син.
72.
І вніс рядно Свирид, подушку й свиту
і склав під жердкою на табурет...
Аж книгу відіпхнув старий розкриту
до бабки, що нагадувала мед,
і так, неначе власну панахиду
зібрався слухати на цей лиш мент,
почав слова казати з глумом, з болем,
який до згоди не веде ніколи:
73.
"Так що ж, мій сину, вже прийшла пора
женитися, одрізати окраєць?
шістнадцять років — це така гора,
що і не всякий переплигне заєць.
І мати наша вже хоч і стара,
і пожовтіла з горя, мов китаєць,
але ще швидко може й не умре,
і вас обох обійде, обпере...
74.
І я, хоч і каліка у законі
і людськім, і Господнім, так скажу,
бо ліву руку викрутили коні,
і я насилу нею ворушу,
але годити синові і доні
я матері завжди допоможу,
а Дід-Кіт, чувши ваші крики й шуми,
попроситься до вас у перші куми" ...
75.
І стало хлопцеві занадто це:
він раптом, дико, обома руками
сховав обмінене своє лице,
і ввесь зайшовся хлипами-сльозами:
"Та врятував же я ... бодай правцем ...
Вона ж топилася під лотоками" ...
І тріпотів від вибухів плачу
і кривди, і ганьби, і розпачу.
76.
І батько задрижав... і встав з-за скрині,
і швидко сина пригорнув собі:
"Прости не сивині в моїй чуприні,
а вибачай старій моїй журбі,
що не шукав спочинку в домовині,
ні скарбу найскарбішого з скарбів,
твоїм життям обрісши, мов травою
пень обгорілий літом над водою.
77.
Дня дощового народився ти
на землю пишну і тисячоріку,
а ввечорі гули очерети,
що ненька вже твоя глуха довіку.
А я з сіней дивився як брати
на місяці каралися без ліку,
і кров на землю не текла ніяк,
хоч вила й вічно — в ребрах по держак.
78.
І в матері для недруга і друга
мовчання стало в одповідь сумне,
і пальцями показувала вуха,
і "Бог", шептала, "покарав мене",
і відвернувшися ішла напруга
до праці чи до сина, що не сне;
або ховалася у тінь за стіни,
або виходила в порожні сіни.
79.
А, відозволившися від робіт,
вона вклякала тихо до ікони,
і зазирала в потойбічний світ,
і діяла молитви і поклони;
а я в скарбу топтав холодний слід
то до волів, то наново до коней.
А пашу зводячи з мажари в схил
тремтів, щоб кров не бризнула із вил.
80.
А то колись ти забарився в школі,
чекаючи весінніх нагород,
а мати ждала, ждала і в тополі
дивилася аж на Бровків город.
Якраз і сонце спочивало в полі
і в сльози їй світило із висот,
але мені здавалося, неначе
вона у самотині кров`ю плаче.
81. І ліг не дома, а на сіннику,
у тій воловні, що згоріла, спати,
аж чую я про Вавилон-ріку
хор великодній з церкви став співати,
і віл волові в темнім деннику
сказав, шепочучи, мов наша мати:
"По-людськи не промовимо цей рік,
бо слухає на сіні чоловік".
82.
І ревище зняли воли і вівці,
і заіржали коні в конюшнях,
а їм відповіли і в Сигнаївці,
і в Ташлиці і скрізь по хуторах,
неначе море закляті червінці
заворушило скрізь на берегах.
Нарешті в церкві і по селах стихло
віднесене у безвість ночі вихром.
83.
І я відчув розпечену зорю
посеред горла у горілій слині,
і те, що з серця вже не відпорю
своєї кревности смутній скотині,
і що ніколи не заговорю
по-рідному я з нею на спочині,
але чого? не скаже і вві сні
ніхто-ніхто тут на землі мені" ...
Син
84.
Я, тату, теж таке щось почуваю,
коли іду Рудою через ґлід,
але оглянутися сил не маю
очима ясно на великий світ.
І знаю, що нічого серед гаю
ні серед дальних польових робіт
такого, що заріже, не побачу,
але тремчу, аж мало не заплачу.
85.
І знаю, що якби без копачів
я наскрізь прокопав Руду нагріту
і зрізав гай, і верби уночі,
і поколоти їх устиг до світу,
то не знайшов би схованих ключів
ні від гори, ні від її ґраніту,
бо темна таємниця світова
ключів від себе, мабуть, не хова.
86.
І все ж я матері про це ні слова
не промовляю, бо вони глухі,
але їм радісно рубаю дрова
і верби дуже мокрі і сухі...
І осоку жну в болотах коровам,
і в діжці буряки січу тугі,
і вранці гичку вергаю з городу,
а потім з відрами біжу по воду.
87.
Але чи хто щасливий був такий,
як я в хлівці старім, на трухлій дошці,
коли в їх сльози у волосинки
котилися на скронь по теплій зморшці,
"Та не натоптуй повно в ряднинки",
коли казали, "бо потрудиш кості,
бо ще, гляди, підвередишся ти,
не набирай багато ваготи" ...
Батько
88.
А я кажу, дитино, може й вистиг
твій розум знати, хто живе в Руді,
якщо вже почуваєш в думах чистих
безпомилково щось там при ході,
але тобі про це не буду гризти
тривожні почування молоді.
Та ось дивися: я старий і сивий,
а говорю, що справді ти щасливий...
89.
І потребую я тепер скарбів
тебе і в університеті вчити,
бо люди вийдуть не з багатіїв,
а з нашої козацької вже свити...
За Гострою Загатою є рів
розсунутий дощами та розмитий:
там, кажуть, гайдамака, Книш, на дні
червінці закопав у казані.
90.
І взавтра вранці відведи корову
до Пугача Андрія у загін,
і Дідові-Котові стань на мову,
аби свої штилі залізні він
напоготовив та й ішов до рову,
коли ударить Одіянський дзвін:
його з святою бростю будем ждати
у полі біля Гострої Загати.
91.
А зараз, сину, ти надвір піди
і поторкай у лікоть неньку тиху:
нехай сніданок подає сюди
і ту горілку, що сховали в кригу" ...
І хлопець вийшов з радої ходи,
ну, а господар знов грубезну книгу
потяг до себе і за скриню сів
і затулив сторінку про ослів.
ПРОЯСЕНЬ:
І їздять жевжики
а хазяйни волами.
завжденно кіньми,
ДИЯВОЛ
92.
Сидів за хатою на спризьбі Дід-Кіт
і вузлик тяг зубами з постола,
а долі на мішку, йому у підкіт
лежала шевська шмульгана смола,
і колодач придатний і на підкіп
на Україні сонного села,
і наконечники, і щипці куці,
що в панській кузні ждали революцій.
93.
"Добридень", привітався Чиччин син:
"Чи Вустя аґрономова не вмерла?"
І кропива з сердечних глибочин
йому обличчя зашаріле втерла.
А він же мав тому із п`ять хвилин
статечні батькові слова у нервах
і, отже, висловився про той вплив,
що в серце позавчора засвітив.
Дід-Кіт
94.
"А з нею, кажеш ти, напарубочив
і дурості, і горю на гаразд ...
Я бачив із-за сніжаних обочин,
як дівчина пручалася на ряст".
Ніде ще так добро і лютий злочин
не сходилися у такий контраст,
як слово неуважне в односельця
із правдою Свиридового серця.
Свирид
95.
"Та я ж її з води на греблі спас,
і ніс через пеньки по всяких звальках" ...
І тишею дихнув байдужий час,
і хлопець зблід, неначе з воску лялька.
Дід-Кіт
"Ото диявольський дороговказ
її заводить швендяти по бальках:
бо там, де круча, там, де глибочінь
вона блукає навіть і вночі,
96.
А з Вустею стається щось непевне,
скажу тобі, Свириде, не в ганьбу:
Коли суботи вербної проз мене
дівчата квапилися по вербу,
я вирядив за просо вже зелене
очима сонце під нічну габу,
й несу старечу в калатушці втому
помалу до `ґрономового дому...
97.
Аж чую раптом над собою гук:
"Погляньте, діду, я вже над гріхами!"
Я з переляку із-під сосни гульк:
стоїть вона на виводі ногами
і віник мій з тонесесеньких рук
пне до зірок, не вкритих порохами,
й вигукує: "Я відьма й до відьом
лечу на Лису Гору помелом!"
98.
І подерев`янів я ввесь від жаху
і в жилах закували ковалі...
І вже не знаю, як вона із даху
зі мною стала поруч на землі,
лише кажу, що на таку розвагу
не важаться і хлопці взагалі...
І Бога не шукай в душі козачки,
бо там нечисті б`ються навкулачки".
Свирид
99.
А в школі кажуть нам: "Чортів нема"...
та: "Вірте мікроскоповому скельцю" ...
Дід-Кіт
"А я кажу, що школа ваша — тьма
ніде ще не одуреному серцю...
Бо скрізь лютує лютий сатана,
шукаючи добра собі для герцю:
серед пустот і за окропом рік,
де землю в камінь денний час запік,
100.
і там, де разом вішальник з харцизом
у гріб незапечатаний поліг,
і там, де в ямах з попелом та хмизом
від хльорок діти догризає гріх...
І скрізь за селами горою й низом,
де від коліс та від тваринних ніг
лежать і без хрестів, і без дернини
гроби на кладовищі серед глини...
101.
Але, коли вночі гуркоче грім,
то хтось виходить на свої менини
тягти сучок на цвинтарі старім
із вішальникової домовини,
і з паскою на рушниці однім
його сім років святить без родини...
А потім, вибивши в сучку тім дно,
всю невір бачить, ніби у вікно.
102.
І батько мій, Юхим біловолосий,
з таким сучком носилися завжди.
І раз в неділю, ще не спали й роси,
пішли набрати в березі води...
Аж їм назустріч через довгі лози
плигає велетенський пес рудий...
Вони мерщій сучок до ока рогом —
і впізнають польовика старого.
103.
І руки кинули на знак хреста,
старому характерництву нівроку,
тай вирвали у пса шматок хвоста
умочений у копанку глибоку...
І зашуміла осокою мста
аж під човни до Симона в затоку,
а польовик пропав на всі кінці,
лишивши збитки в батьковій руці.
104.
І дома бісів хвіст у полотнину
закутали мій батько уночі
та й почепили на стару дротину
сушитися на дідівській печі,
аби ним з люльки сажу та печину
в кутку витрушувати в рогачі
і мати кожний час святу нагоду
з приємністю гадати про пригоду.
105.
Та гицлів кіт, ласун до карасів,
там скоромину і сприйняв до нюху...
І геть до волосинки хвіст із`їв
підземного, невидимого духу ...
І сам пропав у Костя в дерезі,
немов страшну заносячи недугу...
І стали сподіватися з Руди
собі ми в двір великої біди.
106.
І в Рохмистрівку батько по сопілку
поїхали для мене на базар,
а свій сучок забули на причілку,
і разом з ним і чорну силу чар.
І на торговиці пили горілку,
аж поки місяць не зійшов з-за хмар.
А потім запрягли бичечків пару
і рушили помалу із базару.
107.
Та й проїздять вони проз купу віт
біля Курносенка на сінокосі,
аж там на їй сидить наш сірий кіт
з пташиною пір`їною на носі...
А місяць з неба світиться в похід
у кожній лютій снізці і в занозі.
І батько кажуть з воза до кота:
"Додому, кицю, вже пора свята".
108.
І він мерщій з гілляк тих плиг до батька!
Так не плигають навіть і хорти,
бо геть биків прошибла лихорадка,
і стали мукати вони й хропти.
І душу батькові хоч із достатка
колись навіяли очерети,
та тут з улесливого голосочку
у їх злетіло: "Кицю мій, коточку!"
109.
А кіт мій шерсть роздувши, наче дерть,
та з-людська й проказав: "Еге, коточку!"
Бики ревнули, бо почули смерть
і закривавлену її сорочку...
Злетіли батько з воза шкереберть
і мабуть простяглися не в пісочку...
А віз летів на Матусівський шлях,
немов скажений по нічних полях.
110.
А батько бігли навпрошки межею
до місяцем залитого села,
радіючи і серцем і душею,
що вже не буде воза ні вола,
зате ходитимуть вони з ріднею
стежками теплими добра і зла
і бачитимуть небо, сонце й зорі
і золоті хрущі на осокорі.
111. Коли женеться їм напереріз
волами білими уже від піни.
без колеса в задку проклятий віз,
канави обертаючи в руїни,
а в передку на задніх лапах біс
без жадної пташиної пір`їни,
такий і велетенський може, як
тепер Мусій Антонович Третяк.
112.
А вслід страшна й велика тінь іскриться,
така велика і густа така,
немов напівзруйнована дзвіниця,
де дзвони сплять на схилених гаках,
і в міді сон їм споконвічний сниться
про птаха, з лука вбитого крука,
що у Пилата крякав на карнизі,
коли спав воїн на Христовій ризі...
113.
І, порівнявшися із батьком, він:
"Еге, коточку!" на ввесь степ гуконув...
Аж завищали батько навздогін
несвіцькому видовищу такому,
тоді, коли воли з усіх колін
у далечінь летіли невникому,
а в передку під місяцем звір-кіт
стояв і скалив зуби на ввесь світ.
114.
І батько, душу здавши Божій Неньці,
чвалали в ґлід на цвинтарі густий,
де спочивають вічним сном младенці
і піднімають з-під землі хрести.
І затихав холодний жах на серці
у їх від місяця і самоти,
де западаються гроби і квіти,
і разом з ними в листі червосвіти.
115.
Коли це враз над ними знов захріп:
"Еге, коточку!" невблаганний голос ...
І батько повалилися на гріб,
неначе скошений косою колос,
а з-за хреста звір вискочив в окіп
туди, де поле громом розкололось,
і про воли і віз таємний звіт
заніс під землю дивовижний кіт.
Свирид
116.
Нехай же доля буде їй гробацька,
по неї не піду, коли таке...
Дід-Кіт
Я, сину, слів твоїх не вчув зненацька:
у мене вухо стало шкарубке.
Свирид
Та то ... Казали батько гайдамацька
є в полі кладь... а коплище гребке...
Щоб ви прийшли з штилями до Загати,
як стануть на Діяння в дзвін скликати.
Дід-Кіт
117.
"Га-ра-зд... А щоб не налякала ніч,
коли попід церквами вгнеться обрій,
я дам тобі одну дивезну річ,
угодну Богові й людині добрій" ...
Пішов... Тай виніс і огарки свіч,
і з борони зубок важкий у торбі
помазаний оливою на те,
аби іржа не сіла на святе.
118.
І дід казав: "Великих тридцять років
сучок настромлений був на зубок,
у скрині зберігаючись глибокій
під купою кожухів та свиток...
Від нашептів та від відьомських вроків
міцніший був від кутих колодок.
Бери ж його в святому добрім ладі,
та йди шукати безборонно кладі.
119.
Із речі кожної злетить пилком
облуда, що дало смердюче пекло,
коли її поцілиш ти зубком
чи близько коло себе, чи далеко:
похилий дід з осиковим кілком
посиплеться червінцями над глеком,
ну, а кривий замурзаний коваль
гребне у степ чортякою, на жаль..
120.
Та тут з огарками і постолами
Свирид нечемно залишив Кота
й побіг через садки стежками
туди, де хвиля греблю хилита.
А дід, побачивши таке, руками
почав і очі терти і вуста.
І, взявши всі потуги причандалу
у хату почимчикував помалу.
ПРОЯСЕНЬ:
Якщо він не розбере Отченашу,
то казки йому розповідай.
ПЕКЛО
121.
За Гострою Загатою вночі,
в канаві ще з торішньою травою,
штилями шили ґрунт два шукачі
захоплені турботою важкою.
Але ніде залізні обручі
не цокали, зачувши довгу зброю,
лише по небі у далекий лет
летіли зорі з мітлами комет.
122.
Нарешті в штиль Свирид рукою дзенькнув,
і проказав: "Є щастя, а хоч гріх" ...
До нього став і Дід-Кіт помаленьку,
й на штиль тривожними грудьми наліг
і, під землею мов свою стареньку
побачивши, здавив блаженний сміх.
А далі й проказав: "Христові Свята,
та тут же гайдамацька кладь заклята!"
123.
І навхрест на закляту кладь штилі
поклав під зоряною висотою,
і швидко обсипати по землі
ії він бростю розпочав святою,
мовляючи: "Пекельні сили злі,
розсиптеся на пил самі собою,
нехай від ваших світових облуд
народня праця стане вільна тут!"
124.
А на могилі в зоряній заграві
Степан лежав під цей таємний гук
й на все, що діялося у канаві,
дивився з двох під бородою рук;
але у відповідь копацькій справі
не ворушився в нього жадний рух,
і шапка удавала волохата,
що сам це гайдамака, Книш, на чатах.
125.
Нарешті на могилу вийшов дід
і мовчки ліг на північ, до Росєї,
Степан же, не питаючись, на схід
лежав у чорній, наче ніч, киреї;
прийшов за дідом і Свирид услід,
і, думки теж не кажучи своєї,
при боці в батька ліг... і сумно всі
немов чекали інших голосів.
126.
А в Буді, в Рохмистрівці, в Санджарівці
та ще в Макіївці і в Ташлику,
і в тихій Шполі, і на Сигнаївці,
і за Цвітковою у В`язівку,
і на скелястім Тясмині, в Тернівці,
мов на осиковім старім пеньку,
у тиші вогкій, весняній, урочій
світилося з церков посеред ночі.
127.
Бо кожная душа в таку добу
не спить від подиху якоїсь волі,
забувши цілорічну боротьбу
за хліб та сіль, і може й усміх долі,
і душу гарячішу за клятьбу
держить у церкві, у лямпаднім колі,
аби жаркіше сяли ставники,
як дочитають до хреста дяки...
128.
І пекло щоб з`явилося на очі
у церкві людям на єдину мить,
де круглі обрії, неначе ночі,
димами заклубочують блакить
ї зупиняють голоси і корчі,
і лускотіння тіла, що горить;
де сплять висоти, мов забуті ґрани,
і бачать в сні холодні океани.
129.
А до висот, на сто сот миль чи ні,
із центру радіюсом на всі боки
круті стежки блищать по бочині,
напоєні мовчанням замороки;
по них сповзають хмари сірчані,
із-під яких пливуть смердючі стоки
і аж внизу чадний ховають рух
в розвернуту, бездонную діру.
130.
Геть вся поверхня вічної в`язниці
червона, ніби губи грішних чар,
і ряд за рядом крутяться кабиці
по ній розгонистим ґвинтом до хмар.
Всі казани в землі. Над ними з криці
триноги вкопано в масткий нагар,
з яких в ланцях за кожну ногу голу
звисають люди головами в смолу.
131. А з-під землі лихий вогонь кінці
свої жене по казанах боками
й при кожнім гріє на важкім стільці
сліпого вартового, ніби камінь,
який придавлює гроби мерців
єгипетських під нільськими пісками.
І мученики висять без пригод,
занурені в казан лише по рот.
132.
І всім їм незчисленним, міліонним
з триногами для задубілих ніг
та ще й з простором мовчазним, червоним,
і хмарами червоними, мов гріх,
де не почути грому, ні ворони,
що може сісти сірому на ріг —
ніщо, крім дзюркоту смердючих стоків,
не будить тиші в пеклі цім безокім...
133.
Та ще аж там ... на щонайглибшім дні,
від прірви сточної не більш як гони,
куди найгрубші брили кам`яні
дав мармур світовий на діл червоний,
і де крицева куля сатані
лежить замість всесвітньої корони,
така і на великість і на стан,
як Самгородський копаний майдан,
134.
від котрої розпечено й підлогу
так, що аж іскор сиплються мірки,
в якій Люципер ссе свою тривогу
і волі жде бездоннії віки,
то там... то там клепают на всю змогу
могутньої надлюдської руки
над вухами його без відпочину
старі чорти і без життя й загину,
135.
щоб розвалити муку коронну,
що виросла із заздрости та звади,
і випустити ще раз сатану
на світ до всемогутньої облади...
І щойно щілину хоч би одну
позначать молотів тяжкі упади, —
Як скрізь у передсвітню ранню-рань
аж від Карпатів по ріку Кубань,
136.
із сховищ вибігає кладь заклята
в облудах людських і таких істот,
і проти світлого блукає свята
там, де пустиння поросло в город,
аж доки до "Христа" при царських вратах
дяки не дочитають з книг та нот,
а дід священик на амвонних східцях
не скаже в гук: "Замки, замки залліться"!
137.
І криця в пеклі знов на сатані
збігається у гуркоті судомнім,
і з молотами демони на дні
здригаються, упавши, непритомні,
і б`ють лютіше жалами вогні
по всій червоній велетенській домні...
І в неї знов з самісінького дна
реве безумно в кулі сатана.
138.
А кладь заклята, вчувши цюю драму,
блукання темне кидає своє
й біжить назад ще у таємну яму,
де пліснява іржу й сучки жує,
але, на брость святу з нестяму
наткнувшись, грішми чистими стає,
і блискає в густій траві з росою,
аж доки хтось не доторкне ногою.
139.
І враз від хутора почувся крок
з-під людської тоненької облуди...
І хлопець стиснув з борони зубок,
аж помокріли в нього й пахви, й груди,
і ґудзики злетіли з петельок
без кашлю і раптової простуди;
але і воїн так не йде у бій,
як вирушив школяр на зустріч їй.
140.
А старші навздогін йому без слова
дивилися, немов своїм літам,
бо доля щасна, доля юнакова
не засміється радісно дідам.
І ось облуда ждана та казкова
стоїть чогось, хитаючися там,
і хлопець кидає перед собою
в обличчя їй важку іржаву зброю.
141.
І вслід галаснуло: "Рят-уй-те, ґвалт!" ...
Неначе вже знайомий голос Вустин...
І від тополь і білосніжних хат
розлігся відгомін широковустий ...
І ще видніші стали у. сто крат
хати і тіні, і досвітні згусти.
І впала в вилазку аж унизу
заклята кладь до Костя в дерезу.
142.
З ліхтариками, прибраний і вмитий
на вутреню пасхальну йшов народ,
але, почувши крик несамовитий,
бігом до Костя рушив у город,
а степ, Чумацьким Шляхом оповитий,
з могилами похованих дрімот,
держав за кожную Свирида ногу,
що важко споглядав нічну тривогу.
143.
"Ходім додому швидше відсіля",
почулося із-за плечей, "мій сину,
бо чули наші дідівські поля,
як ми злякали людськую дитину" ...
"Але чого це батько без штиля?"
Свирид не ту, що треба думку кинув,
і разом відійшли туди вночі,
де з хутора кувавкали сичі.
144.
Чи знаєте ви тиху й великодню
та ще й безхмарну українську ніч,
що ронить зорі через Рось холодну
церквам в огради, повні людських віч,
щоб з ними з кошиків на всенародню
світити радість років і сторіч
та ще з тих риз, що носять ієреї,
іскрити та ясніти теж на неї?
145.
Ту ніч, що глянувши в церкви з-за гір,
від щастя нашорошившись і ляку,
схиляється у степовий простір
аж до кленового в степу байраку:
чи вже знесли вітри з озер та нір
і кригу ріками, і сніг, і мряку,
і чи з бруньок порозгортався лист,
аби зустріти солов`їний свист?
146.
Ох, ночі ви не знаєте тієї,
що з зорями над ріками іде
і розкидає їх, немов лілеї,
скрізь на поля, ліси і на людей,
але й сама на схід до однієї
схиляється у полум`я бліде,
щоб димом жовтим знятися над долом
і догоріти в Бога під престолом...
147.
Бо соловей не проспівав з дерев,
а десь у націй з кам`яного споду
зірвався дикий і останній рев
на вольну волю з нашого народу...
Ніколи так не рів із клітки лев,
згадавши пальму, Африку й свободу,
хіба що десь у пеклі аж із дна
реве так само з кулі Сатана!
ПРОЯСЕНЬ
Коли твій приятель говорить дуже вже багато, то він напевно
хоче в душі сховати те порожнє місце, де колись совість була,
або бажає заглушити стурбоване сумління. Врятуй його від слів,
бо він страждає.
БОГ
148.
На вкритій скатеркою давній скрині,
закованій з ріжків у грубу мідь,
й на сонцем запахущій полотнині
свячене чарівну творило хіть:
з озюмами засмаглими в шкурині,
напоготовлені заздалегідь,
скибки смашної паски в білій мисці
аж розсипалися в кришки злотисті.
149.
А в другій, кращій за блакить ріки,
з зубцями жовтими у вінцях білих
і крашанки, і всякі писанки
і рисами, і фарбами рябіли;
і різане плічко, і вишкварки
із миски межигорської пахтіли,
де чорний перець, розімлівши, зм`як
і в ніздрях дратував найтонший смак.
150.
Розговівлялися в смутній родині
тривогою засмучені серця:
сидів старий з одного краю скрині,
а господиня з другого кінця,
а на середній соняшній частині
не тінь гнучка й тоненька з деревця,
а син хилився квітом жовтосоким
туди в вікно, де журавель високий.
151.
Заправлені і зіллям з луговин,
і березовкою... Та що й казати?
З горілкою і тиква, і графин
стояв перед господарем мизатий,
були чарки і келішок один,
зготовлені сповновища зазнати,
колючішого і над колосок,
що хилить остюки в жнива в пісок.
152.
Та сонце з-за горба, і з-за криниці
відбитком сяло у вікно з ставка,
і, ніби із багряної живиці,
просвічувало вуха в юнака,
і враження робило у світлиці
що кукла за столом без язика —
і паску, і чарки, графин і келех,
і все тримало в блисках невеселих.
153.
Бо говорив господар слово так,
неначе тількищо поклав у банок
замість червінця погнутий п`ятак,
і закладає гірко на останок:
воли і вівці, хату і вітряк,
і Вустин крик, і ввесь пасхальний ранок
з таким чуттям, що на життьовий кін
без слави доброї поляже й він.
154.
А великодні аж співали дзвони
про перемогу серцю дорогу —
про те, що в пеклі сатана червоний
закований у власную жагу,
і геть могили, степові амвони,
позводилися у блакить тугу,
а з них, неначе ієреї дикі,
кричали дзвонам щось орли великі...
155.
І все пливло в єдиний ранній гук
понад ярами, по небесній смузі,
але не заглушало в слові мук
споріднених вночі рожденній тузі:
Батько
, , Коли коса сприсала з дужих рук
на скошенім від жита й гречки прузі,
а ввесь покіс в`язався у снопи
і клався в господарський лад копи, —
156.
косар над ними клявся у просторі
найменший сніп віддати у казну,
але зимою витягав з коморі
всю працю ту, що вистраждав без сну..
І для писання російських історій
він бодню відчиняв колись масну
і, коло дач діставши у халяву,
із дому йшов на муку та неславу.
157.
А кров стираючи з колодача
злочинно-комісарську у байраці,
співав ту пісню, що із-під бича
татарського `співали наші бранці:
"Немає в світі правди" ... Бо свіча,
аби її знайти, погасла в націй,
і скрізь неправда правдувати вже
і хитрощами стала і ножем.
158.
А дізнаючи мук в Чеці під катом,
на цементі, у дикій самоті,
він звав того харциза рідним братом,
що погибав з Icy сом на хресті,
і чув слова: "Сьогодні будеш рядом
зі мною в ангельськім, святім гурті!"
І гріб здавався лебединим пухом,
і умирав косар з пресвітлим духом.
159.
І хай не Бог Ісус, але шахрай,
що обманив людей на заздрість Кремлю,
і люди, мріючи про вічний рай,
ідуть лише перетлівати в землю,
та інші ті, що їм кладуть "прощай"
на домовину всім нову і древлю
і далі віритимуть знов і знов
у нецесвітню правду та любов.
160.
Бо той "шахрай", що дався умирати
на людських неоплаканих кістках,
аби лише людині мрію дати,
що здоланий загине смертний жах —
могутніший над сурми і гармати
і вчора, і сьогодні, і в віках...
І через те кажу я: "Милий сину,
Христос воскрес від нині й до загину!"
161.
"Воістину" ... Озвався тихий син,
і обнялися тричі аж, посполу...
Звелася й мати, ніби на загин,
або неначе тінь якась із долу,
і Чичку, чоловіка, раз один
поцілувала безгомінно в полу
та й сіла знов, тримаючи в віччю
страшний, невиплаканий блиск плачу.
Батько
162.
Ось бачиш, сину, втратила і розум
від горя наша мати й глухоти
і пристромила потайним занозом
свої і спочивання, і труди...
І кожний день з невільницьким нервозом
вона працює, ніби для біди,
і христування, бач, зі мною нині
у неї вийшло гірше, ніж в рабині
163.
І правди Господевої якби
із Галилеї нам не заясніло,
що застує собою і гроби,
і ту черву, що точить мертве тіло,
то мати б скам`яніла від журби,
неначе африканський сфінкс над Нілом,
в якого, кажуть, світиться в очах
завжди розпука і таємний жах.
164.
Заможні люди в книгах і в металі
глядять Голгофськую старовину,
аби так само, як діди, і далі
свої серця складати у труну,
але чекісти в бідних, мов коралі, —
і Бога відняли і сатану,
і стала й смерть у нас така плюгава,
як і життя і вся його неслава.
165.
І через те кажу я знов і знов:
"Христос воскрес водою і землею,
і щоб ніколи неповинна кров
нігде не впала й краплею своєю" ...
І батько неньці з покуття зійшов
ушанувати давній звичай з нею,
але вона, йому немов на зась,
ниць до ікони раптом простяглась:
Мати
166.
"Від всього серця і страждання, Боже,
я дякую тобі, що в мене син
уже робити й сам на себе зможе
і не похилиться нігде під тин...
І батько ще такий, що допоможе
і працю мати й радісний спочин
і в ці часи, коли в нічних загравах
В річки біжить кривава наша слава ...
167.
І я благаю, а не переляк,
прийми мене у тихе царство блага,
бо на твоїй землі мене аж так
побила і недуга, і зневага,
що вже не знаю: що я, чи будяк,
а чи дурна вівця в дурних ватагах,
як справді не належу до тих душ,
що першим словом обминає муж" ...
168.
І враз у неї подих вільний сперся,
так само, як людину б`є правець,
і тільки гук у чоловічих персах
повстав од вражених раптово серць;
та ще в годиннику ішли колеса
і цокав попід ними їх взірець
туди, де голосив цвіркун з-за скрині,
полохаючи тишу у хатині.
169.
І положили господиню вдвох
на піл, в постелю днем святим урочу:
, , Нехай між вами тут побуде Бог,
а я мерщій до фельшара доскочу,
і вже аж потім, після всіх тривог,
розговівлятися з тобою кончу" ...
І шапку взяв і в рогачах патик,
і тихо з хати сивий Чичка зник.
170.
Утомлений турботами нічними,
Свирид куняв у матері в ногах,
а лутки, і вікно, і ставні з ними,
й засвічена лямпадка у богах,
і скатерка з наїдками смашними,
і соняшне проміння у чарках
хиталися від подиху, неначе
в душі недужій видиво гаряче,
171.
яке тремтливо-ніжно бачив він,
що не дзвіниця у селі, а колос
стоїть в ограді посеред руїн
ще вищий як стара без ґанку волость;
і висить в остюках на кільці дзвін,
а з нього сумно тужить Вустин голос,
але з хатів ніхто, ніхто не йде,
аби почути те, що дзвін гуде.
172.
Лиш гомонить у відповідь музика,
здається, скрипка з хмар через поля,
про те, що Вустя виросте велика,
і вродиться у неї немовля,
то буде і глуха, і без`язика,
неначе восени важке гілля,
що під дощі кінці свої схиляє
і плаче-тужить над нещасним краєм.
173.
І з матір`ю Свиридовою вдвох
обнімуться на Паску вже навіки,
бо їх ніколи не забуде Бог,
коли забудуть серцем чоловіки...
І сльози бігтимуть, немов горох,
і в Усті, і в старенької каліки.
І жаль було йому жінок і в сні,
аж краплі бігли із очей ясні,
174.
такі, як чисті ріки в білих селах
чи в рогозі джерела при Руді,
що ними листя осінь невесела
жене у мертве царство по воді,
аби весною верби знов і зела
струмкам шептали, сповнені надій,
що все життя у нескінченнім русі
таке ясне, як і в юнацькій тузі.
1947 р.