Поет
Частина перша-друга. Пісні 8-13 ПОЕМА НА 24 ПІСНІ, ТРИ ЧАСТИНИ
ПРОЯСЕНЬ:
Коли маленька дівчинка, вранці вставши, в розмові з своєю
чутливою матір`ю почне заперечувати, нехай мати зупинить свою
мову і поможе дитині говорити досхочу, бо дитина хвора і слова
їй стануть цілющим ліком.
175.
Свирид щоранку скрізь будив горби
луною кроків з нерозкритим томом,
то знов на греблі він, біля верби,
сидів і в став дивився нерухомо,
аж доки батько не гукнуть, аби
прощався в лотоках з ревучим громом
та йшов обідати. І швидко так
аж обмінився бідний неборак.
176.
Але, коли йому в десятилітку
було на понеділок треба йти,
він полетів на греблю в дику квітку
привичної своєї самоти;
аж там і дід, перед опустом сітку
закинувши, зорив в очерети,
а вглядівши Свирида серед смути,
покликав сісти й новину почути.
Дід-Кіт
177.
"Уже в лікарні Вустя за селом,
при ній і мати, доглядати, видко.
Від нас поїде теж і аґроном
служити в Рохмистрівку, кажуть, швидко,
бо доля ним крутнула загалом
так само як твоїм свинило зшитком" ...
І зблід Свирид і похилився вниз
і міцно руку до чола притис.
Дід-Кіт
178.
"І на Великдень сповістила вранці,
аби везти їх дівчина крива.
Лежала Вустя на низькій лежанці
якась чудна і ніби аж нова,
і вкутана у білі обвиванці
була її прегарна голова,
і ковдра тонкошерста та зелена
її вкривала щільно по рамена.
179.
І в ліжку побивалася вона:
зривала ковдру і про щось кричала,
і попід сосною пливла стіна,
неначе шляхом курява піщана,
що Києвопечерська давнина
колись назустріч віяла прочанам.
И нарешті дивовижний супокій
у неї вияснився з довгих вій.
180.
На килимі з краями в жовтих стрічках
тужила тихо мати за столом,
а Вустя говорила: "Чорна свічка
мені пече страшенно у чоло...
ще гірше як на пасіці із вічка
у мозок цілиться кінцем жало...
Линіть на неї свіжою водою,
нехай не світиться передо мною" ...
Мати
181.
"Моя дитино, це турецький мак
розквітлий за ніч, Богом запевняю ...
Але, коли тебе турбує так,
то я його мерщій під стіл сховаю" ...
Вустя
"Мене морозить, мила ненько, пак,
і квітку через те з чужого краю,
теплішу ще як сонце по дощі,
тихенько притуліть мені до щік" ...
Мати
182.
"Моя дитино, мак тебе нагріти
не зможе, бо холодний він і сам
так само, як і великодні квіти,
що кидає весна своїм лісам,
де скрізь лежить трухлиння й червосвіти,
і на гадюках світиться роса,
де комашня біжить у кожну нору
і тягне тріски через пні та кору" ...
Вустя
183.
"Ге, мамо, в Бога у густім бору,
що з його й зорі йдуть у ніч старезну,
і сонце виходжає тихо в рух
на Чигиринську путь середохресну...
Ге, мамо, в Господа, коли умру,
напевно вже ніколи я не змерзну,
бо там не тільки вдень, а і вночі
тепліше ще, як на якій печі?"
Мати
184.
"Ох, бідна і нерадісна дитино,
тебе в лікарню відвезе ось дід
і, підчунявши, у мою хустину
запнешся знов, готуючи обід, —
і гонор свій без краю, та почину
пошлю пишатися на людський рід,
що маю я собі за помічницю
з руками золотими чарівницю" ...
Вустя
185.
"Ні, рідна мамо, я умру уже
і Господа прохатиму в просторах,
аби мені простив за те лише,
що до Свирида я була сувора,
і що, заквітчавшися шпоришем,
дивилася в криницю позавчора...
Бо жаль мені : чого я з ним тоді
не захлинулася у тій воді?
186.
Але коли б Господь над нами чати
держав у дуже дальній далині,
неначе із кожнісінької хати
в селі його ікона на стіні,
і міг би так мене не помічати
на небі у селянськім убранні
та ще й у шпориші і без вуздиків
на лютім вітрі, і без черевиків, —
187.
тоді б я перед ним упала ниць,
і плакати й тужити в довгу осінь,
аж доки оком перелетних птиць
не вглядів би у мене ноги босі...
Але чого в яру, на дні криниць
вода не мерзне навіть на морозі? ...
І чи Господь мене простить за все,
чи снігом глибочезним занесе?...
188.
Ні, ні... мовчіть, бо буде дуже журно.
А щоб Свирид не думав у яру,
що так собі, легесенько і дурно
від випадкового харциза мру,
то я йому листом про все культурно
із серця слів багато наберу...
Подайте ж, мамо, швидше без вагання
геть все, що треба до листописання:
189.
паперу аркуш і старий Кобзар,
і з прискринку мого коверту в квітках,
і з мухою маленький каламар,
що ще тоді його заткнули тітка,
коли ліпили чарівний ліхтар
у птицях, зайчиках і в сухозлітках,
аби в Страшний Четвер було вночі
найкраще полум`я святе свічі...
190.
А ви, мій діду, станьте над опустом,
та шпоришу мені нарвіте там" ...
А я й кажу: "Його і в нас є густо
під парканом аж до торішніх ям,
і свічку ставте перед Злотовустом,
бо відти принесу з ряднину вам" ...
А Вустя й каже, що їй треба з мосту
отого зілля тільки пучку просту.
191.
"Нехай мсе буде у господі цій
і воля Божа і моєї крихти,
ще поки ви на мене і курці
не тюкаєте з берегів старих тих:
бо хто ж то все таки наприкінці
звалив її, аби на смерть постригти?"
тужила аґрономша у рукав,
і я пішов і шпоришу ввірвав.
192.
Вона ж лише і дві, і дві стеблині
взяла з принесеного шпоришу,
і першу половину в лист на скрині,
а другу вкинула в якусь діжу.
І з зіллям лист на правій литці й нині
в немазаній халяві ще ношу,
аби тобі віддати прочитати
смутні слова недужого дівчати.
193.
І вже не знати, як з халяви лист
потрапив раптом в руки небораки,
бо знявся вихор і простягся свист
від греблі аж до Тугая в байраки.
Свирид схопився, і хоч і пурист,
але покинув діда без подяки.
І за хвилину, може точ-не-вточ
аж за ставком читати сів під корч.
Лист
194.
"Пишу і слів, і крови я замісом,
бо вже до віку не побачу вас...
Діянські зорі висіли над лісом,
коли минала Костів перелаз ...
Аж бачу, світиться в руці залізо,
і руку він підняв на мене враз...
І я тепер лежу, радію й плачу,
що може Господа в раю побачу...
195.
І в його попрохаю щастя вам
за те, що витягли мене із ставу,
а душу, то нехай мою чортам
віддасть опришкувату і лукаву,
і я терпітиму довіку там
без стогону і муку, і неславу,
якщо ви шпоришу паристий лік
на пам`ятку подержите хоч рік".
196.
Про що кричали у вершині крижні
коли останній прочитав рядок,
і батькові слова згадав колишні,
де за порівняння було "пеньок",
коли і лист, і шпоришеві стрижні
в дупло він клав до жаб та ящірок,
й, поцілувавши тьму в дуплі ротату,
пропав у яр з риданням: "Тату, тату?"
197.
Поглибшав став, і від тополь і верб
вечірні береги темніші стали,
і місяць, золотий без ручки серп,
поволі плив на водяні квартали
аж очерет від здивування стерп,
піднявши китиці під обрій талий,
що рухався у яр з нічних дрімот,
не хилитаючи кущів ні вод.
198.
Про що кричали у вершині крижні
і мріючи заглиблювався став,
як дід на хуторі ще й біля вишні
полою тер і вочі і вуста,
і сяли місячні дві іскри пишні
на грудях в нього з мідного хреста?
Про що кричали крижні невеселі
під жовтим місяцем нічній пустелі?
199.
Чорніли криниці і журавель
на тихих зоряних журився мітлах,
і вже ніде із хуторських осель
не блискотіло в сонних вікнах світла,
але замріянням нічних гребель
лілея перша серед ставу квітла
та крик жіночий: "Сину", десь лунав
і "Гину" яр відповідав на став.
200.
І це було за смерть саму сумніше,
що гонить листя в жовтні по землі
в осіннє царство холодами свіже,
де бовваніють з криги кришталі,
аби на деревах, як і раніше
не тріпотало в вітряній полі,
і не дивилося уже ніколи
з високих стовбурів у щедре поле.
ПРОЯСЕНЬ
Наше минуле похоже на казкове лошатко, що ніколи не росте.
Але чим старіші ми робимося, тим воно стає меншим, кращим
і світосяйнішим. І, нарешті, стає похожим на картинку. І на цьому
лошаткові напевно вже не схоче проїхатися навіть і циганча.
Що ж тоді робити нам з істиною: без минулого немає при-
йдешнього?
201.
І їхали селяни на базар
тижневий матусівський у вівторок,
і проїздили Нещадимів яр
і квітками зарослий недоорок:
аж відти цуценя до поля й хмар
завило у порожній Божий морок...
І селянин спинив і коні й віз,
і відти вучня й цуценя приніс.
202.
І зараз же мерщій обох додому
помчав, аж грюки покотив лісам ...
і сина у лікарню, всім відому,
відвіз до Рохмистрівки Чичка сам,
а цуценя, залізши на солому
та згризши хліб черствіший, як коса,
разів до ранку вило може з сорок,
неначе при дорозі у вівторок.
203.
І, мабуть, місяців із півтора
наш парубок пролежав у лікарні,
палаючи з гарячки, мов кора
соснова у Білазірській ганчарні.
Але коли з цілющого одра
на килими став уставати гарні
і поглядати із вікна у сад
на півники і дикий виноград, —
204.
стійчик приніс без грюкоту та сварки
шкільну вимогу з купою газет,
аби він заплатив лише за марки
при оповістці в університет,
і повне право теж і до цигарки,
і на чоло насунути кашкет
такий, як у студентиків велося
з розвихреним для красоти волоссям.
205.
І стало жаль йому ворон, сорок
на журавлі, високім та скрипучім,
і верб з корінням чорним у ставок,
і зарудинської з кістками кручі,
і рясту, схиленого під пеньок...
і батька й матір у тяжкім наруччі
одруження... мов крику з-під коліс
забризканого кров`ю й крапом сліз.
206.
Але, коли поля і дальні гори
обходив з цуценям проз Насачів,
що приблудилося, коли він хворий
лежав над битим шляхом уночі, —
що, виросши, загибло псом суворим,
йому життя рятуючи й плачі, —
коли у поле він виходив перший,
у далечінь рожеву очі вперши, —
207.
то власне горе видавалось так
до щастя людського у грі веселій,
неначе в рух закручений вітряк
вітрами, що женуться із пустелі,
аж доки стовп не зломиться, грімак,
і з ним вирло на кованім уделі...
І вирішив Свирид зійти із мук
у Київ допевнятися наук.
208.
І в українську він прибув столицю
між хлопці та дівчата невгурні,
привізши в серці і осінню птицю
і звернені до вирію вже дні,
і падалішню з кіп та стай пшеницю, .
поключену у запашній стерні,
і на ровах полинь у павутинні,
і крики з-за могил вночі лисині...
209.
І схилені тини, і гарбузи,
позвішувані удиною в трави,
ще кольористіші за пояси
в людей під час недільної відправи,
і курені з соломи й рогози
із баштанів, де сторожі та ґави,
і вітру вогкого з-над лісу свист,
і вже на смерть зів`ялий жовтий лист.
201. І на чуттєвий кетяг ввесь цей з лану
лягли міські недобрі холоди
великою росою із туману,
що вітром пролітає з-над води,
і, похиливши гілку серцю в рану,
вони зривалися й самі туди:
і забуття ішло тому, що дома,
а з ним міська наука невникома:
211. і університет з важких споруд,
узятих у густу червону фарбу,
аби святий централістичний бруд
на подив навертав бездумну мавпу
розведеними поверхами з груд
від першого до п`ятого аж карбу,
на вісім спертих еллінських колумн,
прихований підкреслювати глум ...
212.
І кручені, вузенькі коридори
і стіни в них у метер завтовшки,
і помуровані, цеглові нори,
і вземлища, і кам`яні мішки,
де пахне цвіллю Талеса і Тори
через устав московський навпрошки...
і вікна в стінах, ніби домовини,
западені у камінь без людини...
213.
І авдиторії всі на зразок
колишнього страшного Колізею,
хоч тут і тінь була, а не пісок
з густою цвіллю сивою своєю,
і хоч колумни, ніби крик казок,
лунали голосно про Одіссею,
гучніше, як з гармати гармаші,
Свиридовій напруженій душі...
214.
Та тихо скрізь було у брилах муру,
коли з дубових і міцних катедр
слова гукав і про літературу
будліякий сивоволосий метр,
радіючи, що світ не має шнуру
всю правду змірити до чорних нетр,
що людській думці скрізь кордони креслять,
неначе крейдою на дошці тесля.
215.
Мовчали і тоді, коли вола
давив професор сумом безперечним,
що хоч кордони правда й одвела
у вічність радіюсом безконечним,
та ним, ще сумом, міриться стріла
і харалужний половецький меч ним,
бо наше серце має і тепер
розгінну клітку з двадцяти ребер.
216. І все це в світі, що він чув і бачив
сприймав не так, як треба для наук,
а так, як символ Божества незрячий,
що кинуло сонця в безодню з рук;
але свідомість не давав тлумачить
Свирид свою спочатку навіть в друк,
бо взнати з бульбашок ніхто не в силі
рибину ту, що дихає з-під хвилі.
217. І кожний факт йому кущем був жал
і в підсвідоме пік із порожнечі,
яке жило мов стоплений метал
і кухля ждало виливати речі,
й Свирида мали всі за ідеал,
та тільки не студентський, а овечий,
бо так науки брав та їх слова,
як і мандрівник в лісі дерева.
218.
Свирид цим не цікавився, і в місті
учився справді серцем, навздогад
і, проминаючи на розі "Вісті",
додому біг проз ботанічний сад.
А дома, піджививши разів двісті
свій примус серед гуркання шухляд,
живився й сам, і квапився із хати
в бібліотеку знов студіювати.
219.
А там на вікнах всіх і на стільці
лежали в крицю вкуті каталоги,
і височіли шахви й полиці,
забиті книгами по перші змоги,
і дві драбини, щеплені в торці,
щоб дівчині доточувати ноги,
як діставати доведеться їй
сповновище студентам дум та мрій.
220.
І сльози, ніби краплі чисті з криги
на сонці, наверталися в очах,
коли він чув з розгорнутої книги
тисячолітній, пожовтілий пах,
і бачив тих, що занесли з ним стриги
з полів під університетський дах,
над фоліянтами похилих нині
у тиші наукової святині.
221. І серце билося мерщій, мерщій
від почуття незнаного ніколи,
хоч ним живе під сонцем по дощі
щороку в червні недостигле поле,
коли, неначе лапками хрущі,
воно в обличчя колосками коле,
невирівняну силу і красу,
обороняючи так до часу...
222. А прочитавши після Боделера,
Євангелію й Ґете навздогін,
Свидницького і Байрона й Гомера
і Гавптманів смутний "Підводний дзвін",
почув як обзиваються озера
осіннім клекотом з усіх країн:
що мрія розлучилася з душею
і вже не стрінеться ніколи з нею,
223.
і сам ітиме вже через поля,
та тільки не своїй назустріч хмарі,
заплаканий, як бідне немовля,
відбившися від неньки на базарі, —
і кинеться раптово до бриля,
що відлетить з чола в пилюжній хмарі,
та й спотикнеться так, аж загуде
у небуття крізь глинище руде,
224.
Де не чекає на людей ніколи
ніхто ні ввечорі ні порану
і навіть місяць дихає, о доле,
морозами в небесну сарану
і тільки наше гайдамацьке поле
злягає щиро на нову труну,
аби всмоктати рештки з сіромахи
і кишки, й дошки, і кістки, і цвяхи...
225.
І Вустин образ звівся знов з душі
у темну баню горя світового,
неначе з океанської глуші
маяк забутий і людьми і Богом,
де вимерли давно вже сторожі
і всі позаростали східці мохом,
а він ще тільки світить уночі
у піну хвиль на кам`яні сторчі.
226.
А полюбивши у поетів давніх
гарячим словом вирізьблений сум,
і позамикані на вікнах ставні,
і тиші запівнічної красу,
і грубий том, розкритий на останній
сторінці з візерунками внизу,
і два засвічені над ним огарки,
і дим від них, але не від цигарки, —
227.
він полюбив надхненно теж і сам
у несподівані слова ловити
в своїй душі прекрасні небеса,
підкинуті у рух несамовитий,
де не світили зорі, ні роса,
ні жовтий місяць, на скалки розбитий,
а чиста кров з дівочого виска,
що бризнула колись із-під зубка,
228.
І посеред таких студійних версій
у нього книга на столі росла
найперших, найправдивіших поезій,
неначе тріск трави з-під чересла...
І, назву їй шукаючи, тверезій
від всеросійського добра і зла,
йому на думку спала неминуча
дощем прорита зарудинська Круча.
229.
Коли ж вона з`явилася на світ
і виглянула свіжо із крамниці,
редакції звелися на ґраніт
і загули ще гірше, як вовчиці,
що він таки справдісінький "пiïт, ,
і досі не застрелений з рушниці,
бо хоч і не за ворога тепер,
то буде ним докбнче у-, , четвер".
230.
А здобуваючи душі оздобу
у Києві напевно років з два,
Свирид відчув у критиці жадобу
крови з юнацького свого єства...
І, триместрову кинувши хворобу
у деканаті сквапно до Різдва, —
взяв чамайдан і рушив без затриму
до рідних виводів з хвостами диму.
"Лищ любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
карає тяжко? За Богдана
та за скаженого Петра".
Т. Шевченко.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПРОЯСЕНЬ
Наше щастя не дивиться нам у серце .квітами та зорями,
а тільки людськими очима. І чим більше цих квітів та зор, тим
воно сліпіше і холодніше нашому бідному серцю.
МАТИ
231.
Удосвіта, ще майже уночі,
соломою пшеничною повільно
хазяйка витопила у печі
і заслонкою затулила щільно.
І стихла кочерга і рогачі
в кутку з кленовим макогоном спільно,
а ту солому, що було з запіл,
взяла хазяйка й притрусила діл.
232.
А потім, сівши до вікна на днище,
схилила тихо сивину чола
над прядку, та під кужіль ближче,
і прясти нитку швидко почала.
Здавалося, що просто ось засвище
посеред хати золота бджола
і цвіт акації запахне медом,
і білим полотном, і очеретом.
233.
Та з цвяха гас на сволоці ясний,
ні з краю в жердки звішений фуґанок,
ні крига на шибках, неначе сни,
які затримав там холодний ранок,
ні тиха мрія про тепло весни,
безлистим хмелем заткана у ґанок,
сказати силкувалися б дарма:
чи спокій є в хазяйки, чи нема.
234.
Аж ось заторохтів у шини вкутий
маленький віз по мерзлому грудді,
і зупинився при воротах, чути,
і хтось із нього виплигнув тоді:
"О, псе, який же ти іклато-лютий!"
прогомоніли звуки молоді,
та тій, що пряла в мовчазній покорі,
те не дійшло, що сталося надворі.
235.
І двері відчинились, мов лубки,
у зимових окутах рогозових,
і в хату бухнули густі клубки
повітря, ще сивішого за сови
аж ворухнулися два рушники,
які в господі мають тільки вдови,
які тут накривали на столі
і хліб, і сіль, і ложки три малі.
236.
І, зачинивши двері за собою
перед морозом кріпшим від костей,
спинилась дівчина перед старою,
яка не помічала ще "гостей".
Та, що ввійшла, спиралася рукою
на ободове пужално густе,
була в кужусі, в валянках обшитих
і в білій шапці із ягняток ситих.
237.
Це ще була не дівка, а дівчук,
напевно літ шістнадцяти зелених,
бо ніжній простоті в її віччю
позаздрили б і молоденькі клени.
А та краса, про котру кожний чув,
була колись в античної Олени,
єдналася в її устах з теплом
і сяли щирістю з лиця й добром.
238.
Та не даремно кажуть нам про квітки,
які пишалися в раю земнім,
бо вже, коли всім знані однолітки
упали в гріх і довелося їм
покинути біліший від намітки
з вишневого цвітіння дивний дім,
то Бог і їх зірвав у тій долині
та й викинув на небеса синь-сині.
239.
І по небесному вони вінці
розбіглись купками і поодинці,
але одна не встигла корінці
вростити швидко на своїй зупинці,
і на земні упала манівці,
й потрапила в колисочку дитинці,
і кращою окрасою від мрій
для серця стала крихотці малій,
240.
що ось, доросла, промовляє прясі:
"Добридень, тьотю, Боже, помагай!"
Та пряха й далі мала на увазі
і пучку й нитки початковий край.
А цівка й прядка, линучи у пасі,
хурчали ніби: "Геть, не зачіпай",
бо у хазяйки всемогутньо з ока
світилась просто самота глибока.
241.
Та дівчина таки знайшла кінець
непередбаченим, завадним силам,
як стала до лежанки й на стілець
і вилізла, і світло погасила,
бо зараз же хазяйка навпростець
її з-за прядки поглядом вразила,
хоч колесо і далі гнала, як могла,
і мичку, не спиняючись, тягла.
242.
А в вікна заглядав мороз, і ранок,
і в інеї високий журавель,
і терниця, і бильця до двох тканок,
і з-за тинка костриця з конопель,
і житній стіг; і вже аж наостанок
на нього схилений важкий рубель,
що, мабуть, гнувся у робочі тижні
під час гарячих возовиць колишніх.
243.
А зліва в них світився тихий став,
затягнений тонким та свіжим льодом,
і очерет, і осока густа,
і верби попід ораним городом.
А всіх їх притрусивши, висота
ішла над полем під рожевим сходом
у дивно білім інійнім диму
стрічати день, немов святу німу.
244.
"Степан поїхав на Цвіткове возом
по сина, бо година стала зла
і шлях вночі держиться ще морозом,
а вдень він розгасає, як смола...
Ще з вечора сама я верболозом
обидві крижівниці заплела"...
Прогомоніла жінка сивовида:
"Не знаю лиш, чи привезе Свирида?
245.
"Ще під четвер приснився сон мені:
збираюся топити й мию речі,
аж вийшли невеличкі два півні
у попелі на припічок із печі.
Один чорніший, ніж на сатані
осмалені вогнем пекельним плечі,
а другий білий, білий, наче сніг,
не торкнутий нігде ще рухом ніг.
246.
І чорний замахав крильми на двері
та й заспівав аж в комин загуло,
а потім, ще раз крила чорнопері
рознявши, канув глухо у кагло...
А білий он туди, де на фланері
святий, погнав крильми якесь тепло,
і, мов зачувши кригу холоднечі,
співаючи вернувся теж до печі.
247.
І я, знебушись гірше, як від ран,
схилилася до челюст головою:
аж там на черені лежить казан
і підпливає широко водою...
А в йому ж ноги мив колись мій пан,
мій син, прибувши з Києва зимою...
І що то, дочко, в мене був за стан,
що півня не було, а був казан?"
248.
І господиня перестала прясти
і очі стала терти рукавом:
"Це проти горя, чорної напасти,
що має з нашим статися двором" ...
— "Ох, як би я хотіла, щоб бокастий
візок мій возвістився вашим сном,
бо я приїхала в час нещасливий,
аби свого собаку віддали ви.
249.
Там розкуркулювати почали
вже за Дніпром у кожному районі,
грабуючи до нитки всі чини...
І люди ходять по полях, мов коні,
збираючи з капусти качани,
і падалицю у торби й долоні...
А діти їх, де яр чи сіножать
померзлі, мертві купами лежать.
250.
І пса убитого, мов дику птицю,
чекісти у подвір`ях з крісів б`ють,
здирають шкури й миттю за границю
возами й залізницями везуть ...
І в кожну харкають вони криницю,
і трупи псів побитих стережуть,
а з піль до стерва хтось підлізе скраю,
того підряд з собаками вбивають.
251.
А друга варта цепом за Дніпром
утікачів на цей бік не пускає...
І, тіточко, мій батько аґроном
і власть таких, як він, не обдирає,
і через те ваш Вовк з усім добром,
що батько мій у Рохмистрівці має,
залишиться: його ніхто не вб`є
про це віщує й серденько моє.
252.
За пса казали батько зрихтувати
мішок пшениці ще й вівса мішок,
а я від себе можу теж додати
сукна нового немалий шматок:
його позаторік купили мати
за царські срібляки у жидівок —
Свиридові колиеь костюм хороший
пошиєте, не витративши грошей".
253.
"Не мов, дитино, словом золотим,
бо я глуха, неначе в домовині" ...
І дівчина, зворушена таким
нещастям незліковним господині,
гукнула: "Ох, нехай би з тим святим,
жорстоким небом вся земля віднині
оглухли, ніби висохлі стави,
щоб тільки не були глухою ви!"
254.
И намиста синього скляний разок
на шиї вгляділа вона в старої,
і швидко наперед зробила крок
з рішучістю бездумною героїв —
та й розв`язала низку без морок,
і, намистинку взявши з тих розвоїв,
від сорому не звівшись нанівець,
зв`язала знов розплутаний кінець...
255.
А потім шкарубку від праці руку
швиденько у свої малі взяла,
і так, немов самим сердечним стуком,
який погнати кров тоді змогла,
поцілувала, мовлячи крізь муку,
палючішу від щастя і від зла:
"Не прокленіть, бо я й сама страждаю,
що сина вашого давно кохаю!"
256.
І, розхвильована в душі до дна,
щоб непритомною на діл не впасти,
із хати просто вибігла вона
у вічні нашому чуттю контрасти...
А Чиччиха на ввесь свій дім одна
крутнула прядкою і далі прясти,
та раптом знов, не давши їй ходи,
заплакала так само, як завжди.
257.
Бо зачарований в душі світ дії
немилосердно серце розбива,
коли реальні звуки світовії
там не шикуються в ясні слова
і не утворюють з мети та мрії
того, що має ув очах сова,
яку малюють на книжках домашніх
господарі освічені й поважні...
ПРОЯСЕНЬ:
Коли людина молода, то її свідомість невідомо де пробував,
але серце відкрите для неї щохвилини. Коли ж людина поста-
ріеться, то серце закривається, але свідомість з`являється і круж-
ляє навколо людського серця, щоб воно її впустило. Серце пла-
че і не пускає. Невже в цей вік свідомість, зблизившись із сер-
цем, прискорює його смерть?
ПРАВДА
258.
Ти знов пройшла проз мене в сад у сніг
і не помітила із-за галуззя,
аж похилився я з тремтячих ніг
і на поріг товаришів наткнувся,
та ще й почув: "Дитино мук моїх,
чого ти застогнав і похитнувся?"
Коли ж оглянувся, то вітер гув
від неньчиного гробу по снігу.
259.
І знаю, що якби у серці тугу
я ніс крізь села, повні горя й бід,
то кожна б сива жінка звала другу,
шепочучи слова мені услід
ті самі, що із цвинтаря під хуґу
я чув, коли ти йшла проз мене в світ
аж сад від них під інеєм здригнувся:
"Чого ти застогнав і похитнувся?"
260.
Але не діві, не старим жінкам
і не тобі складаю твір цей, мати,
бо мученикам терну для вінка
рубати дозволяли скрізь Пилати,
а рідна співчутливість боязка
не дозволяла б їх із чол знімати...
Тому нехай уся поема ця
лунає тільки сміливим серцям,
261. які завжди спроможні чарувати
своєю мрією й метою нас,
яким казками робляться і ґрати,
і співом щастя деспотів наказ,
а голосом сирени стук лопати,
що нам нагадував уже не раз
про плач, і крик, і дзвони похоронні
над тими, що упали безборонні.
262.
І в році тім, як і завжди, в грудді
Різдва святого сталося пришестя;
і хазяйни, і пес знайшли тоді
роковане, таємне перехрестя,
що у повітрі на землі й воді
насильство, зрада й душогубство пестять,
яке лиш раз буває за життя
розпеченим порогом в небуття...
263.
Життя, життя, ти хвилями без краю
геть затопило власні береги,
і я твою поверхню озираю
з розпукою німою навкруги,
бо скрізь нічого оком не стрічаю
в напруженні самотньої снаги:
Немає ні чайок, ні хмар, ні неба,
неначе й серця там мого не треба.
264.
Та каменем не сів на дно мій дух,
тому що корінців його ще звої
держаться за останнюю біду
серед стихії сірої й глухої:
це спогад про кутю в старім саду,
де вся сім`я в побожнім супокої
стоїть круг столу, і малі серця
чекають батьковим словам кінця:
265.
"Ідіть до нас вечеряти, звірюки,
а ні, то хоч прибудьте до вікна!"
Але на заклик святвечірній злуки
мовчала даль і сніжна глушина:
бо хитрі до розбійницької штуки
не знали, що такі в них імена,
що їх це кличуть кожного й по парі,
і мир не йшли робити при узварі.
266.
Але тепер, якби, забувши гріх,
на Україні під Різдвяну пору
сказав хто:, , Йдіть до страв святих моїх,
вовки й звірюки із лісів та з бору",
то за столом би подавили всіх
чекісти, увійшовши ізнадвору:
бо так їх зве Країна ще жива,
і в хаті б стала тільки Гепева!
267.
Життя, життя, утоплене в безмір`ї
люблю ще я шматок твого кінця,
куди не йшли ніякі дикі звірі,
коли їх прості кликали серця...
І я бажаю, щоб у їх подвір`ї
зірвати квітку теплу з корінця,
вже в мріях відданого тій людині,
що давнину шанує ще і нині.
ПРОЯСЕНЬ
Наше життя обмежується народженням і смертю, через те ми
живемо лише в минулому. І коли ми вдень на пасіці бачимо мед
і віск, то вони нам нагадують Ікара, Дедалового сина, і говорять
нам, що ми раніше від своїх дідів рушили до тієї самої мети,
що і вони. І хоч ми тепер до неї летимо і аероплянами, і автомо-
білями, та наші діди були проворніші і вже доїхали давно до
вічної зупинки, хоч і їхали волами до неї, до якої і ми поспіша-
ємо ще з-перед їх. І через те мед і віск, і Дедалів син, і все не-
пережите з нами, хоч воно нам часто затуляє рота, аби ми перед
заходом сонця не затужили.
ТРИВОГА
268.
І на Різдвяні свята сніг густий
засипав з хутора у яр дорогу,
і кучугури білі помостив
і до криниць і Чичці до порогу,
і в те цебро, що хтось з води пустив
напевно, в руку змерзши або в ногу,
нападав повно, що не видно й крис,
аж журавель потягся ним униз.
269.
Але на тихім Чиччинім подвір`ї
ніхто не прокидав ясних стежок,
а тільки два коти великі й сірі,
на житній повилазивши стіжок,
між хатою і льохом в рівній мірі
покладеним на око крок у крок,
дивилися в вікно на теплі чари,
і люто, очі сплющивши, нявчали.
270.
Бо з свят ще учорашньої куті
сусідні у Степана Чички гості,
і коропи печені та товсті
поволі їли і складали кості.
Були тут, ви сказали б, що святі,
і Кость і Васька, дуже серцем прості,
і Дід-Кіт, і Степаниха глуха,
і сам Степан, всім пан і всім слуга.
271.
А сонце з-за горба широку смугу
проміння в хату клало через сніг
і шибку зверху — і одну і другу
розжеврювало в рамах з рогу в ріг,
і двом котам, що на стіжку без руху
сиділи, рвало пазурі від ніг,
і журавель до половини зверху
держало в світлі без скрипінь і шерху,
272.
і, взявши на столі в промінну сіть
і тикву, і чарки, і хліб, і рибу,
в обличчя людські наливало мідь
до нерухомого якогось глибу,
І Чичку з крісом вже заздалегідь
посеред хати креслило, мов вибух.
І говорив він, і малі слівця
великим горем били об серця:
273.
, , І ось мене із хати, ніби з тикви,
в сільраду витрусили у четвер;
і в сінях там, чекаючи на виклик,
я стіни витерті плечима тер...
І аж тоді, коли криваві ікли
того звірюки, що вже здох чи вмер,
заблискали на небі, може їсти,
мене взяли у кабінет чекісти.
274.
І не було там лямпи, ні свічі,
і рядна висіли на вікнах чорні,
і через те темніше, як вночі
було б у кабінеті тім потворнім,
якби на кожнім розі по мечі
там не стриміло на столі просторнім,
і не надіто щоб було на їх
по людськім білім черепі, мов сніг.
275.
Світив вогонь у кожній мертвій кістці,
і страшно речі осявав з дірок —
і кожний ґудзь на мовчазнім чекісті,
і на мечах кожнісінький пружок,
і під стіною в моторошнім місті
сосновий в кров замурзаний кружок
на цямринах маленької криниці,
що, певно, служить там не для водиці.
276.
їх три сиділо за страшним столом
поміж диявольськими ліхтарями.
в середнього блищали очі склом
і на лиці темніли жовті плями;
і в згоді з невимовно лютим злом
він зброю з піхви видобув без тями
і, хижо стрельнувши у стелю раз,
дихнув з пащеки смородом образ" ...
277.
І Васьки тут не з ласки і не бити
торкнувся Костів спарений кулак:
"Васютко, я не знаю, що робити:
мені так страшно, та ще й млосно так" ...
А жінка, повернувши вид сердитий,
сказала голосно, аж ніби всмак:
"Мовчи, нещасний дурню" ... І з сльозами
знов стала мовчки слухати те саме.
278.
"Приїде ваш", вів далі ще Степан,
"із Києва Свирид на днях додому,
і ви його огляньте чамайдан,
але йому було щоб невідомо ...
і кожний папірець на смітник в тан
не викидайте з зошита чи з тому...
І щонеділі будемо ми так
читати, що напише ваш козак.
279.
А ми за це вам у дяка господу
однімемо, корови і скирти,
і в шані будете серед народу
від нашої уваги й доброти;
а на Різдво ми пришлемо по згоду
Калькутта й чекістів пів чоти;
і вже ж то будемо всі раді,
коли ви з нами станете в сільраді" ...
280.
І, ніби пригадавши що пропив
щось дороге минулого ще літа,
рукою показав на черепи,
і мова так добігла, злом нагріта:
"Недавно повно в їх було ропи
і зрадницькі думки жили Совітам,
а зараз в кожній мертвій голові
по одній свічці сяє лойовій...
281.
Так будьмо ж чесними до Есесера
щоб мати згоду совісти зі сном" ...
І буйно вистрелив із револьвера
у темну стелю над собою знов,
аж підлетіла так, немов шпалера,
вона з своїх закопаних основ,
і у віччю сяйнули всякі смуги
від нечуванної ганьби й наруги.
282.
І через те, коли я поспішав
учора вранці кіньми на Цвіткове,
я чув, як дивиться моя душа
у те, що має бути, загадкове, —
то гірше ще боявся, як ножа
в лихій руці, зустріти вже готове
жадане щастя — сина із наук,
велику поміч для стражденних рук.
283.
І ось дивітеся, я тяжко плачу
аж сльози капають у мене з вус,
що сина з вами за столом не бачу,
але до Господа свого молюсь:
пошли йому догадку та удачу
минути нас під гук такий та струс,
бо як мене не жаль їм та каліки,
то він тут з нами пропаде навіки!"
284.
І враз ... Тому, що за вікном коти
припали до соломи і замовкли,
можливо без потреби і мети
так само, як і висихали й мокли
за селами з непам`яті скирти,
так само, як з лісами зорі жовкли,
на сховані похожі в остюках
холодні очі злого пацюка, —
285.
і враз Степан затих... І з риби кості
мертвіше блиснули на рушниці,
а потім він і непорушні гості
поглянули туди, де манівці
біліли від стіжка... І чуб на Кості,
мов з куширем замерзле дно в ріці
з`їжачився, приреченням підпертий,
таємною потребою умерти.
286.
І вже надворі вітер з-за гори
гнав сніг у височенних осокорах
і Матусівські завівав яри,
не тільки слід залишений на горах
селянської з санками дітвори,
що там спускалася до ночі вчора,
і крик, і плач, і голоси пісень
пустивши глибоко в минулий день.
287.
І крізь зловісні завивання в вивід,
і безнастанне стукання в шибки,
і в стрісі рвання й фуркання бурхливі,
і скрипи яворів об шалівки
почув Степан чогось, немов лякливі
звідтіль, де гребля в кризі й лотоки,
і людські тихі голоси неначе
і скавучання й гавкання собаче.
288.
І, звівши в кріса чорні два курки,
він проказав з несамовитим тиском:
"Ви чуєте, із лугу не вовки
вночі підходять до кошари близько,
але ідуть чекісти по кістки
для свічок лойових собі на грисько...
І я благаю з горя, не з гілля,
негайно всі тікайте відціля...
289.
А хто не схоче кинути оселю,
не бачачи дверей від жаху й сліз,
того немилосердно я застрелю,
і вибухом страшним нагрітий кріс
зверну в вікно чекістові в шинелю,
ще холоднішу за сибірський ліс...
А найостанніший набій по герці
я зупиню аж у своєму серці".
290.
"Чи глузд у тебе, брате мій, не зник
від справді нечуванної розпуки,
що повернувся в тебе твій язик
такі промовити нелюдські звуки?"
сказала Васька, стримуючи крик
і від тремтіння невеличкі руки:
"Та вже, коли гордує твій відчай
вмирати разом з нами, то вбивай!
291.
І я не хочу, і мій Косгь не хоче
паскудити з дияволами світ,
і господиня вмре твоя охоче
за Богом даний людям заповіт...
Один лише на це Різдво уроче
в господу трапився нерідний рід,
який нехай іде в свою хатину
чекати супокійного загину!"
Дід-Кіт
292.
"Від вас усіх я тут найстарший є
і не тобі уже мене навчати,
де краще смерть людині настає,
коли вона наважиться вмирати:
І чи Степан мене із кріса вб`є,
чи розлютовані з Чеки салдати,
але його, хоч він мені й не син,
самого не покину на загин!"
293.
І, мабуть, думаючи, що не простять
йому зухвалих і гарячих слів,
він на спітнілого поглянув Костя
суворим поглядом з-під сивих брів;
і той, немов дитина в високостях
враз опинившися, зніяковів
і Васьці прошептав у ліве вухо:
"Мені так млосно, аж у роті сухо" ...
294.. Та Васьці не до Костевих річей
було у цей тяжкий момент напруги,
бо Чичка, кріс узявши на плече,
дивився поглядом глухої туги
в вікно, де ніби кованим мечем,
в чекіста вихопленим серед хуґи
над цямринами, тільки не з жалем,
гойдав з ревінням вітер журавлем.
295.
І жадному не стало в пильнім оці
як хрест з божниці небесам в докір
взяла хазяйка, випавши із моці,
і вийшла тихо, мовчазна надвір;
була розхрістана, хитка у кроці
і боса, ніби найтемніший звір,
і, падаючи від страшного горя,
пішла в гудіння сніжаного моря.
ПРОЯСЕНЬ:
Коли виходить Друг від Людини, то переступає поріг і за-
чиняє за собою двері. І не встигнуть ще добре прохолонути слі-
ди його ходи, як приходить Смерть і стукає в двері:
"Відчиніть, відсіля вийшов Друг, і Людина мусить лишитися
в порожнечі, яка є те місце, де Смерть пробуває вовіки".
І відповідають із-за дверей голоси:
"Друг лишив нас, слова, зігріті кров`ю свого єства, і ми
зігріли Людині душу, і вона відпочиває коло столу з очима, нали-
тими сльозами" ... Горе нам, коли наш Друг не лишає нам нічого
від тепла свойого єства... Горе Ним, бо Смерті не доведеться
тоді стукати у двері, які стоятимуть напевно навстяж перед страш-
ним нашим Гостем!
БАТЬКО
296.
І в хаті мертва тиша й супокій
держали стелю над людьми посполу,
і жадний птах з горища в дзвін надій
ані з повітки не пробив на сполох;
і тільки в груди змучені й худі
серця ритмічно стукали з-за столу,
та чувся подих і гарячий піт,
що їдко пах з розпарених чобіт.
297.
І всі кутки і речі всі в господі
раптово повиднішали від лиць —
свитки і пояси, і в них насподі
шапки і хустка, і кожух з ягниць
на піл накупу складені та й годі,
не так як роблять гості із столиць,
привізши сон із станцій по утомі,
на павутинку схожий в теплім домі.
298.
Якась яснінь упала і в куток
на рогачі з тонкою кочергою,
і на старий, аж чорний казанок,
налитий повно свіжою водою, —
бо біль стіни, мов хмарами ставок,
крізь їх двигтіла мертво далиною,
звідкіль всі прірви сунули в снігах
в єдиний на ввесь світ порожній жах.
299.
А бідна хата вся безперестанку
давала скрипи геть з усіх кінців,
і рвалися сніпки, притрушені ще зранку,
на настовбурченім старім хлівці
і, злинувши над вивід, наостанку
летіли на сичущі манівці,
солому гублячи над коритами,
і брязкаючи нею в вікна й рями.
300.
І цямрини криничні в кризі злій
заносила хурделиця снігами
і з них робила горб на білім тлі,
яке звела Руда над берегами...
Здавалося, що велетень в землі
закопаний по шию ворогами,
тепер, коли й ставок під снігом щез
і сам від холоду та хуґи змерз.
301.
А журавель скажено бадією,
немов крилом розлюченим крука,
вихав, аби повільно й певно нею
відбити голову від кістяка,
і покотити без шляхів путею
туди, куди шумить зима крихка,
куди і світ летить у чорториї,
мов голова відірвана від шиї.
302.
В цю мить для звіра і людей глуху
ввійшов Свирид і Вовк у хату тихо,
обидва в кризі і в сипкім снігу,
що гнав у безвість велетенський вихор;
і хоч без руху всі були і дху,
і хоч сліпило всіх приявних лихо
туманом незформованих вістей,
вони впізнали почуттям гостей.
303.
І людям радість капнула в зіниці,
і віддих груди злегшено спустив,
і злинула надія з таємниці
на мідні з п`ятаків старі хрести,
що на шнурках та на ланцях із криці
не раз пили гарячий піт густий,
і хоч лежав на них намул іржавий,
але тепер блищали блиском слави.
304.
І доля так не раз, немов харциз,
поводиться з жебрущими лукаво:
показує спочатку із-під риз
і хліб, і цукор, і французьку каву;
коли ж вони нагнуться взяти приз
У РУКУ В*Д брання шматків плюгаву,
вона їм у немитий карк гладкий
встромляє ніж по самі колодки.
305.
І Вовк Степанові на груди плигу
з ласкавим скавулінням чуло дав
і притулив до вуст і пику й кригу,
аж потекла на бороду вода.
І, ніби враз огудивши відлигу,
про котру за хвилину й не гадав,
ліг біля з бараболею корита
і зиркав на Степана й на Свирида.
306.
Господар же, не глянувши в той бік,
куди ліг пес, а певною рукою
стер на лиці своїм смутний потік
там зустріччю покинутий палкою,
а потім кріс важкий з плеча зволік
і на стілець поклав перед собою,
і так сказав, як не казав ніде,
але те слово не було тверде:
307.
"Щоб не накликати на тебе згуби
з запізнім наріканням та жалем
я битися не буду, сину любий,
з підтравнішим від звіра москалем,
бо і тоді по правді стисну зуби,
коли запахне домовинним пнем,
що нам миліша радість горобцева
ніж мертве серце, витягнене з лева.
308.
А в тебе серце чесне й розум є,
підпертий невсипущими руками,
він і в багні совєтськім не згниє,
немов на дні річнім прадавній камінь;
а я, манатки і життя своє
зв`язавши моченими мотузками,
в четвер, благословивши добрий чин,
в Сибір помчу аж на Зелений Клин.
309.
А це вже непотрібне, слава Богу,
бо скрізь його чекісти візьмуть в дар"...
І витяглій набої до порогу
пустив з руки, немов важкий тягар,
а кріс новий поклав у піч розлогу
поміж горшки у ще живущий жар
і руки простягнувши, мов провину,
сказав: "Іди до серця, милий сину!"
310.
А син стрункий, закиданий у сніг,
в пальті студентськім і без чамайдана
незрозуміло поглядав на всіх,
і в погляді тривога нездоланна
темніла гірше, ніж таємний гріх,
і батька рідного свого Степана
минаючи, Кота спитався в кут:
"Чого ж це матері не видно тут?"
311. І не хватило всім чогось багато,
і всяк з шуканням глянув навкруги,
і, мабуть, би себе почули катом
в цю мить і справедливости боги;
і тільки Васька за усіх завзято
відповіла з постійної снаги:
"Ви при лежанці поки дух нагрійте,
бо мати вийшла і вже швидко ввійде!"
312.
І на єдину тільки може мить
звернули всі надвір свою увагу,
і крізь замерзлу у шибках блакить
та з інею на рямах синю смагу
оте, що потім в душах заболить,
як не внесе в оселю рівновагу,
хотіли вглядіти і жар сердець
Свиридові віддати на ралець.
313.
І в відповідь такій тяжкій напрузі
заклацали клямки коло дверей,
і в хату в башликах і в завірюсі
повходили чекісти із сіней,
аж Вовк устати із-під лави мусів,
і, загарчавши на нових гостей,
проз ноги вибіг в хуґу пелехату
і виплигнув на стіг зорити в хату.
314.
О, Боже милосердний, завчасу
нехай не йде до мене смерть жорстока
хоч би і на єдиную сльозу,
що ще не встигла випасти із ока,
бо волі я і мрій не піднесу,
можливо, як раптово кріс зацока
і зачорніє вічність в далині
самотньому на цілий світ мені.
315. І щоб не стати підлим боягузом,
і не заплакати за щастям тим,
що відлетіло в ірій чорногузом,
не кинувши мені для самоти
з-під жаби молодої з білим пузом
лілеї із Дніпрової води
змочити серце під жорстоку спеку,
коли побачу вічність недалеку.
316. "А я гадав, що ви у повний зріст
лягли спочити на гарячий клапоть" ...
сказав Калькутін, присланий чекіст
в Куцівці чоботом змінити лапоть:
"Аж бачу тут у вас столичний гість
завзятіший і від Шевченка, мабуть,
бо я читав, що й вірші пише він
міцні, мов стоси липових полін" ...
Свирид
317.
"Не ображайте ви безумно духа,
з яким змагаються потуги злі,
але ми бачимо, що завірюха
часу їх завіває на землі;
і комісарська сила довговуха
тепер їм не поможе взагалі,
бо хмари там ідуть у високості,
йому вгортаючи над серцем кості...
318.
І чують у небесній видноті,
куди поетове єство сягнуло,
як стука серце в зорі золоті
над всім невільницьким совєтським мулом,
а в серці в нього в теплій самоті
під неосяжним світовим притулом
вся Україна до життя гуде,
мов перед сходом сонце молоде!"
Калькутін
319.
"Так ти дісвітєльно бандіт, Петлюра,
крамольнік і падлєйший клєвєтнік,
как і преступная, Шевченко, шкура —
безстидний і гнуснейший балтавнік!
Тєбя убіть, халопская бандура,
так ета поднять до Кітая крік,
что москвічі, Афонька і Павлуша,
честь савєршают арестантскім душам ...
320.
О, нет, о, нєт... Я бил би ідіот!
У нас там єсть адін, таваріщ Мисик,
так он то на акнє тєбя распньот,
і жестью кровельной с баронской мизи
с размаху разорвьйот тєбє живот
і пустіт две туда бальшиє криси,
і вновь зашьйот прокіслий мокрий смрад,
чтоб сделать на земле достойний ад!"
321.
І похолонуло в Степана в жилах
враз від чекістового язика,
і серце в грудях стало, мов крижина,
і чуб заворушився на висках,
і в очі глянула на збитих шинах
без жадного отоса й мотузка
грабарка обшеська, якою мертвих
ховати возять без попа та церкви.
322.
І горе, горе, розпач твій пристиг
у непотрібній легковажній сварці,
гляди, щоб не прийшлося відвезти
і сина молодого на грабарці,
та й скупчити густіше ще хрести
на цвинтарі, у Чабановій балці...
І кинув батько все своє життя,
аби спасти немудрее дитя.
Степан
323.
, ,ТЗлНс гірший ти від всякого бандита
і певно до ноги спакуєш нас?
І в Сталіна твого душа несита
нехай проклята буде тьмущий раз,
бо, вилізши із спільного корита
московського соціялізму, сказ
на правду схожий, скаже це й воловник,
мов роги в сатани на молитовник!
324.
І силою моїх останніх сил,
приречених для смертних мук і спраги,
та ще й гарячкою з мужицьких жил,
і стогоном і муки, і зневаги
кричу, що ви наш чобіт на копил
ледачого казанського бродяги
тому прете, що вам добро і зло
такі ясні, мов баранові скло!"
Калькутін
325.
"С табой то я уж вєнітєрєвєні
нє буду разводіть сєбє во врєд" ...
І, висмикнувши револьвер з кишені,
махнув ним розлютовано вперед.
І після випалу в чекіста з жмені
крутився дим у хилитливий лет,
та серед тиші люди гнали подих,
ще не збагнувши зробленої шкоди.
326.
І хоч могутніший знадвору гук
у вікна бив соломою та снігом,
і, ніби вглядівши даремність мук,
у вивід вив гієнним довгим сміхом,
і там хоч на стіжку на стрельний звук
підвівся й Вовк, неначе перед бігом —
у хаті моторошна тишина
біліла біля кожного вікна.
327.
Нарешті поточився зо два кроки
стражданням зосереджений Степан,
і, хилитнувшися, постояв, доки
не підхопив його Свирид за стан.
З обох куточків уст криваві стоки
текли так само, як і все, у тан.
І батька положив Свирид поволі
біля ослона на солому долі.
328.
, , Ох, Боже ж мій, і страшно й млосно знов" ...
Кость застогнав: "Покиньмо цю квартиру"...
І Васька крикнула, з-під мокрих дров,
велику витягаючи сокиру:
"Хапай ген тикву та прокляту кров,
що раптом з нашого сказився жиру,
по черепі паскудному гати,
і геть забризкай мозком їм роти" ...
329.
І Кость за шийку тикву згріб, мов півня,
й несамовито вискочив на стіл,
і бахнув так Калькутіна у тім`я,
що він гучніше витягся, як віл,
не вкобенивши навіть Боже ім`я...
Але відгув під ним тривогу діл,
де глечики стояли чорні й рижі,
і став ще непорушніший від тиші.
330.
В одчаяної Васьки у віччю
і стало червоно, і стало жовто,
і чорний час, це кожний серцем чув,
відмірився в гарячім роті ковтом
і правдою засвічену свічу
в душі поставив, ніби десь під бовтом,
аж парувало парою з плечей,
спливаючи туманом до очей.
331.
І на момент стихійною бідою
підкинутий угору від землі
Кость, шийку з тикви тиснучи рукою,
понуро вирізбився на столі:
і слина висіла під бородою,
і з рота щирилися зуби злі,
і хуґа била в вікна околотом,
немов цікавлячися ідіотом.
1947 р.