Поет
Частина друга-третя. Пісні 14-17 ПОЕМА НА 24 ПІСНІ, ТРИ ЧАСТИНИ
ПРОЯСЕНЬ:
І спитав сусіда на перший день Великодня своєї маленької
хрищениці: "А чого то в тебе перев`язана ручка?" — "Еге, чого?
Мама мені сказали: Христос Воскрес, і поцілували тільки в руч-
ку"... "То що ж, вона в тебе болить?`` — "Ні, я перев`язала по-
ціловане місце, щоб довше був у мене на руці мамин Христос
Воскрес" ... Боже мій, чи єсть вся наша Батьківщина — нень-
чині поцілунки, тільки не перев`язані на нашому єстві, бо якби
були перев`язані, то були б видні, і тому, мабуть, би ніколи не
було національних воєн між людьми!
ЖАХ
332.
І кожний був такий, як без доріг
перед Орданською кутею вітер,
який з найвищої могили сніг
змітає краще від новеньких мітел,
аби і спинку кравчикову, й ріг,
і лапки, схожі до китайських літер,
і лист кленовий із десятком плям
ясніше прояснити, як від лямп.
333.
І сталося... Кость плигнув серед хати,
а потім знов через чекістів труп:
хотів життя своє надвір спасати
серед навіяних снігами куп,
та стрельнули від печі всі салдати,
і Кость упав, як збитий громом дуб,
і в двері гримнувся чолом при зрізі,
й вони упали й звисли на завісі.
334.
І криком розпачу і смертних мук
гукнула Васька дика наостанку,
і кинула сокиру з гнівних рук,
але чекіст відскочив, і в лежанку
вона ввігналася, і глухо гук
пішов з кагла в надвірну лихоманку,
і повискакувала цегла з брил,
і закуріла сажа й теплий пил.
335.
А потім кинулася вже без крику,
й чекіста обхопила, ніби вісь,
і притягла руду до себе пику,
і зуби вгородила в мокрий ніс...
І кров`ю залило цю пару дику
від бороди аж до безладних кіс —
і він, ревнувши вже нелюдським гласом,
її здавив і повалився разом.
336.
Свирид мерщій підскочив тітчин вік
оборонити, що вже смертю сапав,
і страшно правою ногою в бік
ударив, аж перевернув кацапа ...
Але, побачивши, що в їх обох із щік
кров точиться на револьвер і капа,
з тривожним почуттям великих змін
нагнувся зброю ухопити він.
337.
Та тьма йому важка, неначе ляда,
свідомість притлумила в голові:
йому здалося вже, що сволок пада
і вдавлює живого в неживі
і що чекіст, під лавою не гада
вхопивши, а мотузку у крові,
якою може вносили з повітки
куті гніздо і висушені квітки
338.
внизу обкручував коло кісток
юнацькі ще не виброджені ноги,
а другий же катюга, на висок
йому насів по праву перемоги
й приказував... Неначе молоток
до нігтя доторкав без сили й змоги,
аби влупити в палець потім так,
щоб з нього не лишився й мокрий знак:
339.
"Таваріщ мой, сільнєє еті ноґі
разбойніку, атаману вяжи,
даби атсюда нікаґда дароґі
нє винєслі на волю злой душі...
Таваріщ мой, расєйскіє астроґі
ему как птіцє вольной камиші,
поетаму не дайся мілосердю
і тут же накажи жестокой смертю!"
340.
Але Свирид на диво дивне з див
стрічав спокійно й мовчки небезпеку
так само, як і той, кого судив
московський суд в Сибір, для всіх далеку,
спокійно від`їздить від рідних нив
на інший холод і на іншу спеку,
бо знає, що журитися дарма
скрізь там, де справедливости нема.
341.
Але як і вигнанець в путь останню
єдиний споглядає в серці чин,
що прислужився самоті й вигнанню
причиною жорстокою з причин,
так і Свирид такому спогляданню
підпав, спостерігаючи загин
й ознаки права на московськім каті
творити рабство в українській хаті...
342.
В цей час чекіст над Ваською устав,
й на місці тім, де має ніс людина,
була червона пляма та товста,
з якої бігли соплі, кров і слина...
І, геть заливши вуса і вуста,
текла туди, де горло мов резина
дугою напинало сорочки,
яких не прали може з рік прачки.
343.
І зброю він у блискотінні злому
лежачій жінці справив у лице...
І постріл виплюнув смертельну втому,
після якої потягла правцем
судома жінку в вічність невідому,
де за початком світу та кінцем
голосить час та з туги кам`яніє,
що в відповідь лише німе синіє.
344.
І з виглядом безсоромно страшним,
немов розвалена вночі печера,
схитнувшися над тілом неживим,
він ще раз вистрелив із револьвера...
І вже коли з повітрям злився дим,
москаль промовив люттю людожера:
"Ну, що, сприснула в мене з теплих рук,
гидка розпроносуко серед сук? .. "
345.
І, повернувши кусаную пику
туди, де вкручували, ніби в дріт,
і руки Чичці, без лайок та крику
аж до кісток удавлюючи слід, —
він із безтямного якогось шику
Свиридові сів раптом на живіт,
і щось хотів казати шайці бравій,
бо зуби вишкірив свої криваві...
346.
І в найжахливішу хвилину цю,
коли зібрався смерть зустріти Чичка
від неміренно-ницих волоцюг,
кому ні право людське, ні привичка,
ні рабський слізьми з`їдений ланцюг,
ні в націй молодих кордонна тичка
не збудять совість чорну, мов кагло,
бо в зброї серць ніколи не було,
347.
коли вже історичні браття руські
були аж на вершечку перемог,
влетів страшний знадвору лускіт,
і скло, і сніг, і грім останніх змог,
а вслід за ним на рями і на друзки,
і на череп`я скінчених тривог
схопився на столі, в снігах замети,
собака, ніби голова комети.
348.
На шиї в нього повній сніжних плям
звисали до струнких колін могутніх
дві планки від уже розбитих рям,
немов на бовті голощік у грудні...
На мить над іклами зробився злам,
пес хижо загарчав на всіх присутніх,
і з місця дав такого плигу він,
неначе кари Божої розгін ...
349.
І загула з вікна у двері хуґа,
густіша ще від диму у каглі,
а^к срібна погойднулася попруга
на загнанім в одвірок вухналі, —
і вся в господі з ганчірок потуга
поскидана в солому на землі
і на повбиваних німе волосся
від неї шелестінням узялося.
350.
І серед цих стихій за кроком крок,
то з ревищем страшним, то безголосий
качався буйний по землі клубок,
що утворив собака і безносий...
Нарешті моторошний хруп кісток
з гарчанням вже останньої погрози
почувся у снігу біля кочерг
і ніби враз морозами зашерх...
351. А ті, які сиділи на Свириді,
видавлюючи гордощі та піт,
схопилися давно несамовиті
дивитися на бою грізний хід,
і револьвери, кулями набиті,
держали аж на той останній зліт,
коли розпачлива надійде криза —
і вбити пса, а не свого харциза.
352.
І Чичка, хоч не корбами скрипиць,
та вкручений лютіше, як жорстоко,
лежав безвольно на соломі ниць
на все і глянути не годен оком.
І без сердечних навіть таємниць,
налитих у єство життєвим соком,
знав, що даремний всякий рішенець
і треба ждати на якийсь кінець.
353.
Та совісно йому було і шкода,
що дома вже у мотузки ганьби
і люта доля і страшна нагода
поклали зв`язаним без боротьби,
І він тепер, немов гнила колода,
закована в скрипучі холоди,
терпить від горя, навіть не зідхає
і, щоб розпастися, весни чекає.
354.
І серце вдарилося об кістки,
аж мозок в черепі загув з висками,
і піт на спині він почув слизький,
неначе хтось потяг під сорочками
по тілі теплім мокрі полозки...
І застогнав Свирид між мертвяками,
бо в їх уже спинилися серця,
діждавшися єдиного кінця.
355.
І Вовк собі тимчасом кликав страту,
пустивши здоланого з пазурів,
і голову на всю піднявши хату,
і знов загавкавши на ворогів:
із рота бігла кров у шерсть кудлату,
і капав сніг з розпарених боків,
а другий осідав на спину млою
і пса робив чекістам сатаною.
356.
Але відколи історичний чин
людина в книгах золотих нотує,
і до зірок під холод височин
таємні літери в ряди шикує,
відколи пащу чорних домовин
своєю кров`ю й мріями годує,
карбуючи й на скелях імена,
аби і їх ковтнула давнина, —
357.
відтоді людська пам`ять, часом стерта,
не підхопила на свої щити
ні мудрого, ні славного поета,
ні лицаря із замку самоти,
у кого б голос благородний креда
був силою такої правоти,
як в Вовка, що без людського закону
беззахисним повстав на оборону.
358.
І ось тепер душа моя болить,
що він загинув від чекістів лютих
якраз тоді, коли єдину мить
хотів уже над здоланим зідхнути, —
і гірко взнав, що ворог скрізь не спить
і невсипуще жде на наші груди,
утомлені у боротьбі тяжкій,
аби у серце вцілити набій.
359.
Шуми ж, гуди різдвяна хуґо з лугу,
щоб гнів твій до Великодня не втих,
і завівай мою єдину тугу,
а разом з нею мертвих і живих,
то й сонцю я не застогну наругу,
що мушу в серці мати тільки тих,
які справляли найтепліші сльози
пливти в далекий Вирій проз морози
360.
та ще й нести сердечну самоту,
освітлену, мов королівський човен,
куди я ждав царівну молоду
і радощів, і завмирання повен,
але куди впускали "на ходу"
на творчий може, та на довгий спомин
завжди, завжди, лише не без носів,
найблагородніших на світі псів!
ІІРбЯСЕНЬ :
І злякана Газеля бігла цілий день. Навкруги жовтіла пустеля,
пекло сонце і не було де напитися. Нарешті вона вскочила в оазу,
повну молодесеньких пальм, і почула дзюркіт живого джерела,
і побачила мертву гієну. А там, де серед зеленої трави гуркотіла
вода з-під каміння, лежало багато мертвих птахів. Але Газеля,
упавши на передні колінця, жадібно напилася, і зараз же, гонячи
гарячими, спітнілими боками, у страшних корчах сконала між
мертвими птахами.
Чого ж вона не жахнулася другий раз, побачивши мертвих,
яких один вигляд уже єсть крик про небезпеку, і не обминула
перелякана страшну оазу? ... Чого вона цього крику не почула,
бож мова мертвих завжди важніша для життя, ніж мова живих? ...
ПУСТИНЯ
361.
Від скрині, що терпіла перебутки
за себе і за стіл завжди одна,
схилили віко москалі на лутки
розбитого собакою вікна,
і всі хазяйські трудові здобутки
вони повикидали аж до дна
ненатло й дико після перемоги
Калькутінові на холодні ноги.
362.
Так само з запічку, з комори, з лав,
лежанку не минаючи ні грубу,
чекіст і той, і той, що міг, стягав,
і перед скринею складав накупу,
і наглість мертву оголяв без барв
в кутках на стінах на жахіття трупу,
якому хуґа правила виття
про сніжну ніч і чорне небуття...
363.
І в хату гнала протяг через віко
над цвинтарем без ями і без трун,
а з комина свистів йому до вікон
повітря іншого надвірний струм,
й над Васьчиним, здається, чоловіком
збігалися в коловоротний шум,
порошу трусячи посеред хати,
щоб тут живим нічого не впізнати.
364.
Але єдиного лише зима
ще геть собі не загорнула в ласку —
собаку, що загинув не дарма,
а з ним і бідну невгавущу Ваську,
що пазуху руками обома
судомно тисла вниз до підпояску,
немов хотіла комір відтягти,
щоб стало вільно подихові йти.
365.
І цей страшний холодний рух протесту,
навіки вічні скамянілий враз,
показував з-під снігу сили решту,
що в вічність провела дороговказ,
яким і ми свій дух із-під арешту
кісток та м`язів, нервів та образ
напевно пустимо колись руками
туди, де дна не діставав ще камінь.
366.
Гей, завірюхо, не спиняйся, вий,
перелітаючи нещасну хату,
і вигортай з-під снігу добрий кий
на ще живу двоногу твар прокляту,
бо звалений он і Свирид живий
додолу в моквину під білу шату
тією силою, що і ніде,
і скрізь на чатах жде з енкаведе,
367.
повинен споглядати ту загрозу,
яка родинний зажирає труд,
аж доки не замерзне від морозу
в обіймах мерзлих мотузяних пут,
і може, згадуючи разом косу,
не виставлену ще на людський суд
ні на дівочім самотиннім ложі,
ні на молитві щирій в церкві Божій.
368.
Та може скажеш, завірюхо, ти
холодну правду степових орацій:
чи не належать ці брудні чорти
до нещасливих недержавних націй,
коли свитки сортують і кохти,
немов колись поезії Горацій,
ще й на очіпок наставляють смак,
що мати надівали рідко так...
369.
Шуми ж, гуди, негодо, без упину,
бо почуття в Свирида в пальцях єсть
і гріє ще йому вузеньку спину
забитого собаки щира шерсть,
і хлопець дивиться, як на ряднину
кладуть одежу в формі перехресть,
а що старішу й драну зустрічають,
то знов назад у скриню відкладають.
370.
І вже очіпок вишитий з хрущем
відкинули назад вони у скриню,
в якому на святки колишні ще
макітерку з млинцями мати синю
оббризкану не раз могоричем,
в печі гляділи, ніби сонце диню,
а хуґа в вивід била і в сніпки,
і неньчин голос дуже був слабкий:
371.
"Дитино, я оглухла без рятунку,
і слово Боже вже, немов галки,
мене без крику кличе страшно лунко
туди, де бовваніють могилки...
І через те без жадного малюнку
читай, які трапляються, книжки,
коли вся скриня біла рушниками
і світиться лямпадка між богами.
372.
І я гадатиму, що ти повстав
супроти гострих ковзанців та криги,
і вже читаєш тільки про Христа
похожі на євангелію книги...
І як отверзуться мої вуста
від постової першої відлиги,
то тільки, щоб промовити твоїй
благословення долі молодій" ...
373.
І снилося тоді, що в аґронома
пильгає він вже сосну вдень для дров,
але з-під пилки бризкала питома
не тирса, а звичайна людська кров,
і тіло все опанувала втома,
яку і жахом навіть не зборов,
і кинув сосну, пилку й крик розпуки
і матері упав на теплі руки...
374.
І слово чулося стражденне їх:
"Нехай Господнє опрощення з нами,
бо всяке дерево пильгати гріх,
і будемо топити псавтирями...
Вже не вареники, але пиріг,
начинений ставними камінцями,
стоїть в горшку, і тільки від книжок
святих скипить з камінням пиріжок".
375.
Гей, хуґо, хуґо аж до підмурівку
без жалощів хатину розхитай,
і журавлем під саму Рохмистрівку
над темними ярами розгойдай,
щоб стало і степам не дуже тривко
за сніжної рухомости бодай,
і то не матимеш снаги сказати
в який замет навіки впала мати...
376.
Душа єдина, що, в далеку путь
дитину спорядивши в ліс по дрова,
з плачем казала: "Обережний будь,
бо з неба не впаде тобі підкова,
але зустріти можеш всяку лють,
що має і звірюка випадкова,
і той, що падає на нас, харциз,
як несподіваний вогонь на хмиз".
377.
А виглядала сина із дороги
біля воріт з напруженням в очах
і зупиняла місяцеві роги
світити з неба на єдиний шлях,
що ним ні людські, ні тваринні ноги
не йшли, намерзшися в німих полях,
а тільки він, жаданий, що найпаче
скрипів снігами в серце їй гаряче.
378.
І в теплій хаті в свіжих сорочках
і на постелі, витягненій з скрині,
вкладала спати, ніби на руках
найкращої на світі господині,
але сама, таємний в серці жах
тамуючи до ранку на ряднині,
шукала на лиці і вверх, і вниз
слідів простуди серед сонних рис.
379.
Коли ж бувало він зі сну безпечно
про щось незрозуміле гомонів,
вона мерщій питалася сердечно:
"Чи ти б гарячого чого не ззів?"
А не діставши відповіді ґречно
очима кліпала кілька разів,
а потім важко й глибоко зідхала,
і знов над сином мовчки чатувала...
380.
Але колись перед світанком він,
згадавши Вустю, очі втер рукою.
Вона схитнулася аж до колін
своєю сивою вже головою
з таким чуттям, що геть з усіх країн
не принесе землею ні водою
ніхто й за царство, навіть за ланцюг,
ніяких ліків на простуду цю.
381. І через те я помилився, мати,
коли в десятій пісні говорив,
що буду не тобі хвалу складати,
призначену для наших дивних див, —
бо тільки людської уваги вартий
пристиглий колосок під сонцем жнив,
а між сонцями у предвічних зимах
твоя любов нічим незагасима...
382.
І протягові в холод та в розгін,
що сипав снігом на карнизи голі,
на припічок, на піл, і на ослін,
і на шаплик по вінця бараболі,
і на кочерги, й жовтий макогін,
і на череп`я, і на мертвих долі —
від холоду піднявши синій вид
стражденно-сумно застогнав Свирид.
383.
Та й знов перевернувся головою
у тількищо навіяний замет
під Васьчиною в валянку ногою,
що витикала вверх лише перед,
але розпачливою самотою
не почував сповиваний поет,
що він хоч шапку на волоссі має,
коли вже збайдужіло в сніг лягає.
384.
Але гаразд напевно москалі
важкий почули стогін ще живого,
бо повернулися обидва злі
із-над одежі пиками до нього,
а надто той, що твердо взагалі
хазяйнував коло добра чужого,
і вже кожухи і свитки трудні
держав на дужих плечах у рядні,
385.
і процідив крізь зуби: "Змерз? .. Зараза! ..
Ось почекай, нагріємо гуртом
ще краще, як ляхи колись Тараса,
прикованого в лісі над Дністром" ...
І так, як і завжди вовчиця ласа
живитися зимою мертвяком,
через убитих рушив при заслузі
і зник упевнено у завірюсі.
386.
І в цю хвилину дідів гук Котів
із покутя став з другим душогубом:
забутий дід під час страшних боїв
на заметіль скидався білим чубом,
і на стіну, і в рямах на богів
сорочкою ще пам`ятною шлюбом, —
тепер заговорив, немов крізь сон,
з-під згаслої лямпадки та ікон:
387.
"Ще поки на столі нема вечері,
підіте хто купити в Бевза скла,
а тих повитягайте всіх за двері,
і Костя, й Ваську теж з очей від зла,
і хлопця, що стогнав, мов дві тетері,
прибившися зимою до села,
лише, москалю, не тягни, плюгавий,
єдиного Степана геть від лави...
388.
Позатуляйте потім вікна всі,
і не пустіте хуґу до порогу,
і підпаліте хату, де присів
причілок з-за солом`яного стогу,
і хай вогонь у зимовій красі
несе до Бога нашу дружбу вбогу,
що сповила навіки дві душі
у цій Куцівській степовій глуші" ...
389.
І голос дідів гомонів на в`язах,
у скитського неначе чаклуна,
що вимагав для згиблого вже князя
вночі коня спіймати на ланах,
який не знав полону ні прив`яззя,
і щоб веління голосна луна
зігнала в гурт і челядь, і дружину,
і роковала всіх у домовину...
390.
І пронизав містичний жах кістки
чекістові, зітерши перемогу,
і, озираючися на боки,
він став ступати задом до порогу
а, скочивши у сіни, проз діжки
у кучугуру вибіг на дорогу...
І, тремтячи за себе і за час,
Свирид до діда прохрипів наказ:
391. "Ідіте, діду, розв`яжіте руки
та будемо мерщій тікати вдвох" ...
А дід до нього голосом принуки
озвався збайдужіло й без тривог:
"Не хочу я затримувати буки,
що звів на згубця батькового Бог,
тому й лежи там, мотузками звитий,
аж доки скляр не прийде вікна склити" ...
392.
І хуґою дихнула знов Руда,
і через віко протягом завила
туди за двері, в сіни, де біда
хилила і граблі для жнив і вила;
і з покутя Котова борода
знов почала хитатися на жилах,
немов киваючи десь на скляра,
що склити вікна вже прийшла пора.
ПРОЯСЕНЬ
І спитала одна багата жінка скульптора: "Що таке горе?"
І він відповів: "Для людини горе це єсть зароблена чи не зароб-
лена кара"... І жінка попрохала: "Вирізьбіть мене, щоб у по-
статі моїй почувалося горе". І мистець зробив молоду дівчину, яка
мала серце, що було вузликом нерозвинених пристрастей так
само, як і брунька тополі є зліплений вузлик нерозвинених листоч-
ків. І сказала багачка: "Я вже літня, а це молода, і має роз-
плющені очі, якими не можна дивитися на сонце, бо, по-моєму,
найбільше горе бути сліпим. А сліпі —завжди держать очі до сон-
ця, і через те в них і поводатарі, щоб ходити шляхами, а не за
сонцем, яке з самого початку завело б їх на погибель". І відпо-
вів мистець: "Найважнішим для людей усього світу є те,
місце, з якого сходить сонце, бо вони й моляться тільки в той
бік, з якого воно встає. І мій твір, молоденька дівчина, дивиться на
те —саме місце, в напрямку якого ввесь люд повертає свої душі
з молитвами. І хоч ми вже старі, та в осередку нашого єства
живе молодесенька людина, яка дивиться на те місце, з якого
сходить сонце і турбує нас, як невтишенне горе під час нашої
посивілої самоти, бо воно є справжня кара за те, що ми не від-
кинули подарунок батьків, що зветься нашим життям" .. І сказа-
ла багачка: "Візьміть зароблені гроші"..
КАРА
393.
Неначе людські мрії скрізь про волю
і темні, і безформені в книжках,
так і вночі, хоч очі повиколюй,
було невидко в зірваних снігах,
і журавель свою звичайну ролю
скрипів на каламутних небесах,
хитаючись у крижаних турботах
сумніше, як від тіні з дон Кіхота.
394.
І хата без вікна і без дверей
в снігах окреслювалася насилу,
і не було там чути ні людей,
ні сов у вихрі сніжаного пилу,
ні демона, що, витягши з грудей
замучених найболячішу жилу,
у виводі свистить у черевик,
аби кривавий заглушити крик.
395.
Бо вже вгорі над журавлем і яром,
над хатою, і льохом, і хлівом
з позриваним на нивах чорним паром,
з бадиллям всяким і дрібним піском,
що вивівався з ґрунту шар за шаром
над кожною рікою і горбом,
гула в холодних міліонних рухах
на цілий світ велика завірюха.
396.
І вітром погасила у церквах
лямпадки та освітлені ікони,
і страшно розгойдала на гаках
залишені більшовиками дзвони.
І бевкання сумне аж у ярах
стогнало і гуло без перепони,
позгонивши голодних чорних птиць
з цеглових матусівських двох дзвіниць.
397.
І на Куцівське поле в хуртовині
перелітали з ними через яр
і бренькіт стріх, і гавкання лисині,
і стукіт кроков об якийсь тягар,
і брязкіт бляхи по іржавій шині,
і трухлина, і сажа, і нагар,
і скрегіт давніх виломлених дощок,
і чуйні крики цвіркунові тощо.
398.
Здавалося, що вранці з кучугур
на вивіянім заметіллю полі
стримітимуть сухіу неначе мур,
півні і кури, і ворони голі,
обшмульгані лютіше, як об шнур,
вітрами на міжобрійному колі,
і крокви, і обаполи, й сніпки,
і сірий попіл, мерзлий та сипкий.
399.
Із цього шелесту, і тьми, і гуку,
із цих важких, неначе ріки, хмар,
але ще швидших від стріли із луку,
що вилітала з Криму від татар
нести до нас загибіль і розлуку,
поволі осідали в Чиччин яр
до журавля і вриї низової
сніжинки, тихші від нічної хвої.
400.
А з ними й дві людини звідтіля,
здавалося, осіли тихо разом
і щось тяжке тягли до журавля
та й падали у кучургани часом.
Не знаю, чи на дні в морях поля
доторкнуті існують водолазом,
але картина здивувати ця
потрапила б найкращого норця.
401.
Бо під стихійним летом лан від лану,
напевно ширшого від всіх пустель
на дні в яру у мряку непроглянну
і та, і та криниця й журавель
так бовваніли, ніби з океану
затоплений щоглистий корабель,
а дві людини, може вже відомі,
морських та злих нагадували гномів.
402.
І ключкою лісковою вони,
як виявилося на ранок потім,
тією, що солому хазяйни
щоденній смикали своїй турботі,
дістали журавель з височини
за задній край і на його колоді
повісили без характерних рис
напевно Ваську головою вниз.
403.
Бо щойно на криниці з вітром битва
розпочалася в москалів за дрюк,
коли до цямрин бадію обидва
перетягли перебиранням рук,
то розтулився труп, неначе бритва,
покинувши звичайні форми злук,
і вся одежа ноги оголила,
напнувшися й сама на взір вітрила.
404.
І журавель дійшов цебром кінця
туди, де вже джерела стіни риють,
і почепили легко до ланця
спереді Костя тільки вже за шию
і, в світ закобенивши та в Творця,
з криниці сплигнули у сніжну врию —
і погойднула журавель зима
з повішеними трупами двома.
405.
Але Свирида витягли на хату,
на вивід, на нічне найвище тло,
і прив`язали мовчки і без "мату"
до лати, встромленої у кагло,
аж бляху в цеглі він зігнув прип`яту,
якою вивід здовжено було,
як шпиньками об неї обіперся
аж заболіли в путах руки й перса.
406.
Але дрючок, неначе з гіпсу ґрунт,
держав коліна невимовно туго,
аби зчинити тілом рух і бунт
у знов низами розшалілу хуґу,
і через те, в геометричний кут
вгорі перевернувшися без руху,
він застогнав єдиний тільки раз:
"Завіщо ж ти скарав так люто нас?
407.
Але, згасивши у церквах ікони,
і зграї звіявши з дзвіниць ворон,
лише гойдала хуґа дальні дзвони
і била в стіни об цегловий сон,
і гнала бевкання, мов серед коней
орда татарськая живий полон,
і в яр Куцівський Чичці при нагідді
його шпурляла з голосної міді.
408.
І прилучатися став до стихій
із хати голос, сповнений гарячки,
неначе між мерцями в тьмі земній
прокинулась якась душа від сплячки,
і, трун углядівши холодний рій,
подібний до горбів піску з-під тачки,
до вічного загомоніла сну,
щоб знов її приспав він у труну:
409.
"Мерщій підіте, в Бевза скла купіте
і вставте вікна, бо гуде зима,
а кацапню всю викиньте на вітер
так само, як зробили вже з трьома,
але не зводьте ні руки, ні мітел
на скараного Господом дарма
і друга вірного мого і пана,
правдивішого на ввесь світ Степана...
410.
І з чотирьох кінців, де сніг не стер
у лутки врізаного винограду,
аж після посклиття, а не тепер,
ви, нелюди, цю підпаліте хату,
щоб з мене дим і з його дим підпер
повільно-сонними стовпами чаду
серед байдужих та рухомих хмар
престол Господній з зоряних отар!
411.
Але, коли ви витрачати сили
не схочете для мене, вороги,
тоді нехай в руках у ваших жили
пообвисають, ніби батоги:
аби до рота ложок не носили
ні хліба в добрий час, ні в час тугий,
і щоб ви в себе стали для родини
ще гидші від найгидшої тварини...
412.
І, в поле власним вигнані двором,
аби блукали у таких ви муках,
як перебита знайденим кілком
скажена з сонними очима сука,
яка задок з ногами та хвостом
без скавучання тягне по багнюках,
аж доки мокру, як гнила трава,
її присмокче до землі черва" ...
413.
І дзенькнули склянки внизу прегострі,
пробивши наскрізь крижані вихри,
і вслід не закричали п`яні гості
із комина, з цеглової нори,
а гуки стогону шалено прості
сполохали північний час пори
на мить єдину, що і в домовину
своїми лунами кладуть людину.
414.
І хлопця вдарили вони в страшне
на хаті почування не завмерше,
немов гарапником того, що сне
після триденної утоми вперше,
який, прокинувшися, навісне
щось, бачить, з криги домовину теше,
і довго очі протирає ще,
але не гине геть видовище...
415.
І вглядів Чичка крізь самотні роки,
що він схилився з вивода з дрючком
і хуґа ним гойдає на всі боки,
і обсипає крижаним піском,
і вже не довго ждати, доки
розвалить цеглу над старим каглом
і упаде у рів, що під стіною
він з батьком викопав колись весною.
416.
І дошки крижані йому в віччю
ясніше блиснули за ту сокиру,
що теше домовину без плачу
і без хрищеного густого миру...
Хоч би поголосити досхочу
хто дав якусь маленьку душу щиру...
Та ба, людині диво тільки тій
трапляється, що має супокій ...
417.
Інакше кажучи, хто зубом ласий
підстерегти дурну, летючу мить
і ззаду вдарити, скрутити в`язи,
й віддерти від кісток гарячу сить,
а всі клейноди духа та окраси
вгорнути у небесную блакить,
і Сусам дати та Кіхотам, браття,
нести горбом до другого розп`яття!..
ПРОЯСЕНЬ:
І недалеко від школи і громадської криниці жив собі Філо-
соф. І шкільний сторож щодня їздив ослом по воду до криниці.
Школярі давали хліба ослові, і він не іржав. Тільки в неділю не
було школярів давати йому хліба, і він дуже іржав і не давав
Філософові думати. І мудрець перейшов на інше помешкання, відки
вже не було чути ослиного іржання, зате наблизилися до його ду-
ші самота, порожнеча світу і зорі серед неї. І він зрозумів, що
для того, щоб лишилися самі зорі з порожнечею, треба згасити
його самоту, що єсть те саме, що і свідомість, бо порожнеча
і зорі без його думок — це смерть, і що він тепер завжди про
буває у товаристві смерті. І схопився він з переляку, і скочив
до вікна та й вигукнув першій молодиці, яку побачив на вулиці:
Гукніте ослові, нехай він голосніше ірже, бо сюди не чути" ...
Здивована жінка швидко відійшла від мудрецевої хати, гадаючи,
що він, мабуть, наблизився розумом до осла, а я кажу, що філо
софові тільки стали миліші школярі, громадська криниця і ослине
іржання, ніж блиск зірок, які говорять про самоту і смерть лю-
дини.
418.
Коли гаразд лишали москалі
те місце, що за власне уважали,
де забирали врожаї ріллі,
які для себе бідні люди жали,
тоді вони під вигуки "палі"
вітри і хмари з полум`ям мішали...
И на хуторі щось в лютості без меж
таке напевно трапилося теж.
419.
Бо хлів зайнявся, затріщав снопами
з усіх холодних чотирьох кінців,
і полум`я теж чотирма стовпами
вхопила заметіль на манівці:
Здавалося, що догори ногами
впав зверху на стовпи та палиці
пекельний стіл, казок несвіцьких вартий,
де ще не грав чорт Гоголів у карти.
420.
Але ось ноги дивного стола
злилися у вогонь єдиний, сутній,
всмоктавши до свойого джерела
обидва теж і явори могутні...
І полум`я пожежа підняла
рівніше ними в рухи каламутні,
схиливши тільки димний, жовтий верх
десь до контори в безнастанний шерх.
421.
І ніч розсунула свої потуги,
далеко від пожежі навкруги,
і встали з-за ставка блискучі дуги
від осокорів, схилених в сніги,
і вниз по журавлі побігли смуги
зловісно відсвітами в береги,
над ними трупи у шаленім гоні
гойдалися на мотузках червоні.
422.
І проз кагло й Свиридові проз скронь
над хатою, де віяння кипіло,
шуміли дим, і іскри, і вогонь,
відігріваючи задубле тіло;
і падав дощ від нього осторонь
з тієї хуґи, що горіння їло,
і жар віхтями в тьму нічну летів,
в яру освітлюючи рух снігів.
423.
І звів ось голову Свирид під плями,
які на нього ніс у хузі дим,
і під пожежні велетенські рями,
підведені з-за ставу від Руди;
і з повної просвітленої тями
він передсмертний виклик молодий
гукнув туди, де гинуть мовні чари,
де почуття стрічають тільки хмари:
424.
"Гей, Творче зради, згуби та розмов,
швидкий на кару і на справу ницу
навіщо, мов на злочин, на любов
мені ти в руки дав іржаву крицю,
а потім без жалів ніяких знов
шпурнув мене у кам`яну столицю
для безнастанних дріб`язкових кар
від газетярських, ворушких бездар,
425.
яким шукання правди і байдужі,
і нерозумні, і завжди смішні?
І ті повільні, нелукаві душі,
що нею міряють стражденні дні,
для них, немов зайцям парі на стужі,
привабливі чогось і запашні,
і через те вони у хитрім русі
до нас підсовуються, ніби гусінь.
426.
І з душ отверзтих об`їдають геть
і те, що є, і те, що нам здається,
яке сприймати може щастя й смерть
і від мари, і від живого серця,
а деркачі, не зметені на зметь,
у шлунок всепалющий ненажерця,
вони паскудять плазуванням так,
що й чортові задовольнили б смак ...
427.
І потім довго від такої стрічі,
приховуючи муку та відчай,
окрадений не дивиться у вічі,
щоб не почути висновку "шахрай",
бо не засвітять чоловічки двічі
того, що мало бути там бодай
тоді, коли серед страшного горя
про правду людську люди заговорять...
428.
І блазнів я минав без боротьби
туди, де ніч і сови, і пустиня,
неначе повна горя та журби
осиротіла молода рабиня,
якій сказати радісне "люби"
і сором, і нужда язик зупинять,
бо жде у відповідь хоч мідний гріш
одержати, а хоч у серце ніж.
429.
І через те любити починає
вона самотні муки та жалі,
а щоб вони на небі стали раєм
і правдою святою на землі,
в розпуці нишком молитви читає
ще краще, як нещасні королі,
і вже свої навіки хилить брови
Спасителеві під вінець терновий.
430.
І вже самотній з Гетсиману гук,
що має силу в пастухах і в вівцях:
, , Ох, відхили від мене чашу мук,
Мій Отче, сповнену по самі вінця". —
гукатиме про ПОДЕИГИ розлук
скрізь на середохресних перегінцях,
але повік не прошепоче їй
про смерть сердечних, найдорожчих мрій...
431.
Повік не прошепоче, що у колі
буття і смерти серед людських душ
Христос вів гру божественної ролі,
бо той був, що узнав, найперший муж,
що власної й на мак не має волі,
а тільки поводатарський твій гуж,
тому і на бездар не зводив руки,
коли його тягли на хресні муки.
432.
Бо зло, ані його провісник сич
не зникне, хоч і вирвемо у ката
і поламаємо кривавий бич,
що б`є мене, закатувавши брата,
звідтоді, як куми п`ють могорич
аж доки не закидає лопата,
бо треба, щоб у боротьбі облад
від волі нашої пропав сам кат.
433.
І через те Христос тобі супроти
не опирався і не повставав,
і я і невдоволення і спротив
у тихім серці довго теж ховав,
гадаючи, що посеред голоти
духовної орел із неба впав,
гадаючи, що не артист він в ролях,
а єсть і Бог, і світовая воля.
434.
Так слухай же фельдфебельське "раз, два"
безмежним вухом схованої пики,
як з невеличкого свого єства
вигукую проклін тобі великий,
що був, мов неміряна верства,
супроти рабського ярма й притики,
призначених на мене й на народ
для мук і найганебніших пригод.
435.
І вже, коли стихіями страшними
ти цю ніч вирвеш з мене почуття
і понесеш його туди між ними,
де з смертю відбувається злиття,
то поспішай з обіймами слизькими,
я вже схилився впасти в небуття" ...
І вихор став йому дихання рвати,
і він притомність, застогнавши, втратив ...
436.
І дивом памороки переміг
на санях в полі, ще живий нівроку,
де, загрузаючи в глибокий сніг,
давали коні втомленого кроку,
щоразу шлях зникав би в них з-під ніг,
якби признаки не стриміли збоку,
бо хуґа в очі била із ярів
шаленим морем зрушених снігів.
437.
А там якраз посеред ночі ззаді
з пожежі відблиск то згасав, то тлів
і зменшував свої кінці вусаті
на розхилитанім небеснім тлі.
Так цукор той, що хочеться кусати,
у воду тане в сповненім котлі
і, розпливаючися тоншим краєм,
на дні для ока потім геть зникає.
438.
На житніх двох кулях в задку саней
сиділа Вустя мовчазна й безруха,
а в передку при посторонках шлей,
нап`явши шапку заячу на вуха,
уважно Пугач правував Андрей
в той край, з якого била завірюха,
по голосу угадував Свирид
спрямованим двом коням до копит:
439.
"Повеземо його ми попід гаєм
до мене проз завіяну мокву,
і буде там аж доки підчуняє,
а потім справимо йому сакву
і допоможемо тоді звичаєм
поїхати на скарження в Москву;
не перележить і не пересидить
він хати дружньої, сам Бог це видить" ..
440.
І втратив парубок посеред нив
свідомість, вражену тепер раптово,
і думаю, що в серці утопив
потрібне щастю найщиріше слово;
але натомість гірше ще завив
кошлатий вихор десь до яру ровом
і гуком заглушив свого виття
об дишель мокрий орчиків биття.
441.
І, гей, яку то радість серце має
писати тільки щиро про той люд,
який собі подібного спасає
від цупко смертю висуканих пут,
бо нашій бідній тямі милим краєм
здається і Господній Страшний Суд,
де нам єдиним чином може совість
врятує від ганьби життьову повість!..
Я відчуваю на душі вагу щоденного
і непорушність думки,
навколо бачу я жорстокий світ,
в якому видаюся за ніщо.
Байрон.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПРОЯСЕНЬ :
У людськім племені "Віща Птиця" убили царя. І воно мало
звичай тільки того робити наступним царем, хто знайде убійни-
ка царського. І щороку оголошувано на широкому майдані перед
народом: "Пора вже нам мати царя. І хто знайде царського
убійника, той цар". Так пройшло дзадцять років. І голова на-
родніх зборів племени "Віща Птиця" прийшов додому і взявши
за руку свою жінку, ввійшов до сина в кімнату і спитав його:
"Хочеш бути за царя?" А син, двадцятип`ятилітній юнак, відповів:
"Хочу". Мати зараз в себе з пазухи витягла хусточку і з неї
подала перстень юнакові: "Це царський перстень, надінь, вій
твій". І вслід за цим голова народніх зборів став навколішки і по-
тяг дружину стати та й проказав: "Убий нас, батька свого й ма-
тір, ми убійники царя. Як ти був маленький, цар був украв твою
матір і тікав з нею колісницею. Я застрелив його з лука. І похо-
вали ми його з матір`ю у садибі під явором. Той перстень, що
ти надів, скаже народові про душогубців". І син відповів: "Коли
треба убити любов, завдяки якій я дихаю на цім світі, то я не
хочу бути царем" ... І встали батько з матір`ю на ноги, і батько
вимовив: "Як так, то тікаймо з рідного племени, бо я не хочу,
аби була людина і та убійником царським, про яку я думав, як
про майбутнього царя"... І вони виїхали на двох колісницях за
межі племени "Віщая Птиця". І як кидали свою садибу, то страш-
но шумів явір над похованим царем, немов нагадуючи втікачам
про те, що той, хто не вбиває любов, мусить носити перстень ца
ря і бути похожим на царського убійника...
КРЕМЛЬ
442.
В Московський Кремль, неначе в Бринський ліс,
хилився в квітні місяць із просторів
і, ключ пустивши із своїх коліс
через бескеття та сліпучі зорі,
ударив ним об лінії завіс
фортеці давньої, як ніч надворі, —
і двері відчинилися Кремля
аж залунала в камені земля.
443.
І вскочило із міста ледве чути
скаженим рухом кинуте авто,
і полетіло на той шлях забутий,
що громом вигравав під копитом
колись коня Скуратова Малюти,
коли з опричниною він гуртом
опівночі крамолу мчав ловити,
веселий, буйний і несамовитий.
444.
І зупинило свій шалений рух
біля Петровського старого замку,
який із себе східці лив на брук,
мов хвилю водоспад безперестанку —
і в перехрестях шкіряних попруг
зійшов москаль з авта, а наостанку
стрункий інтелігент. Вояка — клац,
і рушили по східцях у палац,
445.
де у світлиці темній, таємничій
від перських килимів і від портьєр
біля стола стояв сам будівничий
революційних російських химер;
а поруч товщий, мабуть, аж у тричі
в шанобній вистаті Дем`ян завмер.
Обидва, споглядаючи на двері,
мовчали, наче тіні на портьєрі.
446.
У першого летіли на чолі
жорстокі брови, як орлиний пазур,
і гук Москви, і крики вівчарів
із щілини Дар`яльської Кавказу,
і завивання пса, що очамрів
від довгого розпачливого лазу,
шукаючи з аулів хоч примар
між тінями осмалених чинар.
447.
І розхилилася запона давня,
і став москаль, а з ним інтеліґент,
і тиша розітнулася остання:
Кесар
"Це ви з південної Руси поет?"
Поет
"Хіба сюди у розбишацький стан я,
немов сніжинка без мети в замет,
упав? .. Чи може тут геть все корисне,
аби глумитися із нас нагмисне?.. "
Кесар
448.
"Затямте на чиїй ви тут горі..."
Поет
"Не потребує істина престолу
для величі своєї, мов царі,
ані в занедбаній хатині долу
понизити вечірній хід зорі...
І я, зійшовши з птахом на стодолу,
її у хмарах тихо серцем брав,
а з ліхтарем біля підземних брам".
449.
Примружив Кесар очі, як у тигра,
аж холодом повіяло звідтіль,
яким виблискує досвітня крига
серед весінніх дуже ранніх піль,
коли північний вітер люттю диха
і мчить по небі птахи звідусіль,
і розбиває їх об гострі гори
і скачує по скелях з гір у море:
Кесар
450.
"Поете, я не Тамерлан чи Кір,
але і в жовтій глині Казахстану,
і там, де на Уралі виє звір,
і у Тайгу, і за Байкал дістану
зірвати нації з-під рідних зір
і кинути на згубну путь останню,
порозбивавши стріли залізниць
колесами і куксами ступиць.
451.
І загачу широкі ріки ними,
аж води закиплять у берегах,
і мул піднімуть на високі ниви,
кушир розгублюючи по борах,
а рев машин і кінський зик і гриви,
і скрип коліс, і ярем на биках
шумітимуть, як велетенське море,
що полум`ям бори в Сибірі боре.
452.
І пил стоятиме до всіх границь,
лягаючи на зелень і на води,
і попід хмарами на крила птиць,
і на сичущі, і плазущі скоти
рівняючи до каменю гробниць
лице прекрасне матері-природи,
а людський і тваринний бруд і піт
смердітимуть заразою на світ.
453.
І не засвітять сонце, ані місяць,
жовтіючи в летючому піску,
і племена самі себе замісять
в орду розлюченого загалу,
де кожного немов кати підвісять
до куряви на зламану стрілу,
щоб линули мільйонні бідолахи,
неначе попрострелювані птахи,
454.
і ревищем води із-під млина
аби кляли і на стежках, і втечах,
як ваша давня приказка одна
у головах юначих і старечих:
"Не весело ногам, коли дурна
керує ними голова на плечах" ...
Та не зустріну зради чорну млу,
бо я найвища частка загалу.
455.
Де я замру, то там і він не рушить, ,
а де чадить, то там і я горю,
і бачу як у космосі ворушить
та ваша правда кожную зорю...
Але від істини самої мусить
загинути мистецтво, говорю,
і через те спирайтеся, поети,
ще і на силу, що дають багнети..
Поет
456.
"Де душогубство звільнене від пут
сплюндровує пожежами оселі,
спочатку ввесь повибивавши люд,
щоб і без стріхи жадної і стелі
вгрузали стіни у ямистий ґрунт
прикиданої попелом пустелі
і тільки щоб осмалені стовпи
пристромлювали мовчазні степи,
457.
і де вночі по лютих кучугурах
жене і хуґа і рвачкі вітри
котів бездомних у кошлатих шкурах
туди, де ліс понапинав шатри,
так само і для тих, що кацапура
повиганяв із рідної нори
аби і крига, і звірина лапа
спасли хоч там від щирости кацапа,
458.
і де хати ще цілі у селі
через незнані плюндрівні закони,
хоч з їх і викидали москалі
і двері й лутки, й інші перепони,
аби з найдальших моря і землі
вітри влітали і важкі ворони,
і ввесь чекістський усетлящий зір
з прихованих долин і дальних гір, —
459.
там знебувається артист на силі,
як і людина кинута з долин
рукою велетенською на хвилі
морські перемагати дальний рин,
що роздається по одному схилі
у неминучий розпач і загин,
і хоч пливак і буде при могутті,
але знесилений заллється в нурті.
460.
И ніхто його й ніде не знайде гріб
й не висловить догадки, де він згинув,
хоч він і не просина з пізніх кіп,
яку запліскують дощі у глину.
Бо ви, в людей віднявши волю й хліб,
самих прете в загони, мов скотину,
де дужчих зламуєте об поріг
і в землищах привалюєте їх.
461.
І світ не знатиме того великий,
хто відбивав зрівнялівську орду,
тамуючи у серці муку й крики,
аби не виявити там біду,
яка говорить, що у час цей дикий,
коли бажаєш думу молоду
з`єднати, то з`єднаєшся з шпіоном
і з Юдою зустрінешся поклоном..."
Дем`ян
462.
"Це ж містика тіниста і важка,
шановний український мій Камраде,
що так підживлює робітника,
неначе небо в полум`я закляте
серед пустелі десь мандрівника
уявою про джерело багате,
коли не вартий навіть світ увесь
одної краплі з дощових небес...
463.
Моя теорія куди простіша
і відкриває широчінь питтю
і лунам тим, що гоготали в нішах
у Лавріях на ситую кутю,
як танцювала Січ там найсвятіша,
даючи молодецькому життю
мету і філософію єдину
від рання до смеркання й до загину!
464.
Вона рече: "Якбито ЕСЕСЕР
зробила літака на кожну душу,
і щоб колись, в неділю чи в четвер,
всі літаки покинули враз сушу,
і загурчав мільйонний пропелер,
ламаючи під себе люту стужу,
і голос владний з грізного Кремля
гукнув: "Ану, скидайте відтіля,
465.
бо всі народи страждуть без напою!"
І, наче із-під Господа яйце,
літун усякий схилить під собою
бочонок мідний до землі правцем,
вже пробкою закубрений новою
у Харківській броварні молодцем,
аби із вашого ячменю пиво
було збережене для всіх щасливо.
466.
І заревуть від пресвятих бочок
і села і колгоспівські помости,
бо Бог, як щойно тесаний кілок,
новий, благий, без люті і корости,
із неба цілого зробив шинок
і напуває люд робочий простий,
як манною колись то Єгова
ледачого обранця годував.
467.
І ЕСЕСЕР, наситившися браги,
за ніж ухопиться і за багнет
і промінь місячний, сухий від заги,
в залізі задзвенить, як очерет
сухий, і заблищить із-над баклаги
московський, славний батюшка кашкет —
і всі народи рушать до границі
вина вточити з панської пивниці" ...
Поет
468.
"Я волі хочу ..."
Кесар
"Що ж? .. Гаразд і так...
І ти, Редакторе, з ним їдь одразу,
але поет, як і найбільший птах,
що небеса несе з-понад Кавказу,
нехай на мовчазних льодовиках
по власній волі п`є струмочки часу,
а щойно знизиться у гурт "комси",
то витимуть про волю тільки пси!"
469.
І непомітно дав ознаку оком
до вишикуваного москаля,
бо той, назад рішуче ставши кроком,
і так, як у саду важке гілля,
запону швидко розгорнув широку
та й проказав рішуче відтіля:
"Марш на авто" ... І в давньому палаці
лишився в самотині владник націй.
470.
І зазирав крізь мур у далечінь,
і мовчки виряджав думками гостя
потрібного, як місяць уночі,
як мрія на душевних високостях,
але і в самовладця на мечі
високі журавлі гнізда не мостять,
і на налигачі не водять їх
орати в січні під Москвою сніг.
471.
За Воробйові гори місяць канув,
і почорніло небо в височінь,
але в широкім царстві океану
ясніли з хвилі золоті ключі,
яких ніхто і я вже не дістану
відперти Кремль чи ЕДЄНЬ, чи уночі,
з якого ось, мов буря з гір соснину,
автом хтось, дуже розмахнувшись, кинув.
472.
И воно летить дорогою з Москви
на південь крізь туман важкий лісами,
а вслід за ним велика тінь сови
летить пониженими небесами.
Через місток шарахне лісовий
авто та й мчить колесами, мов псами,
а птах без шелесту летить, летить,
наздоганяючи останню мить.
473.
А на Кремлівських стінах темні липи
держать прикований до себе люд,
який глядить розхитаної диби
несамостійним націям зусюд,
і так вигукує, неначе скрипи
катівні знов когось уже трясуть:
"Пильнуй!" І піднімає на дороги
луна смугнасті, розголосі роги...
1947 р.