Похмурістю допобачень...
похмурістю допобачень
пелюстки цвітіння в саду
обпадають,
злітають.
їх вітер підхоплює,
крутить колообертом
навколо і біля мене.
доторком я
зруйновую їх -
вони падають,
трощаться,
сипляться білорожевим піском,
потерухою і порохнею
стародавнього саду століть -
життєве числення літ
осипається,
стелиться у далену
початку усіх починань
до крапки,
трьох крапок,
окликів і запитань,
знаку безкрайості,
бунту миттєвості часу,
що вперто іде
безголосий, сліпий,
забудькуватий і байдужий,
буття відраховує всім і усьому...
арештованим
містом простую по хіднику
зайвий і перехожий.
озараюсь в минуле -
в омани-ілюзії-мрії.
чхаю до сліз!
повертаю свій погляд в майбутнє -
мене там немає.
і з того, напевне,
мій крок непевний у сьогоденні.
у спротив миттєвостям в часі -
смакую вічність
наче в останнє
весняної свжості вітру...
...ах! ця м"яка прохолода весни...
