Неспокій, певне...
неспокій певне
штовхає вперто -
і я годую,
дратую звіра,
створіння хиже
на полювання,
на мор,
гонитву
аж до знесилень
в меті досягнень
зорі на успіх.
цькуванням ницим
азарт прожогом
веде звитяжний -
прямую,
лину
і прагну,
цілю,
в незбутне правлю
забуте,
гнане
в ганебний будень,
у ламань лісу,
що нездоланна...
але вціляю
нужденне,
втомне
створіння млосне -
воно мов видих
останній гине.
кінець гонитві
і перегонам.
дурне і марне
те полювання -
як поспіх жити
на посміх долі
в юрмі,
в юдолі,
серед сміховищ...
та все ж,
понурий,
ніхто й ніякий
і крок повільний -
обличчям сірим
до світла сонця,
бурхливий вітер
штовхає в спину -
іду пристало,
годую звіра
на спротив болю,
жалю і жаху
у хащах міста
в похмурий будень
і в будень ясний,
весни цвітіння
коли буяє
в садах роскішних,
в степу без краю...
