Підгорецькому замку
Спить старий замок, мабуть, стомився…
Вкрився кронами вічних дерев.
В них сховався, притих, розчинився,
Не потрібен нікому тепер…
Позолоти нема, мармур вирвали з серця,
По-живому, ніхто не питав, чи болить.
Хто ж тепер у покоях холодних озветься?
Помирає від туги, стоїть…
Забинтовані вікна, скривавлені стіни,
Чорня безодня – згаслий камін.
Минулої величі ледь зримі тіні,
Не бути потрібним – стрАшний проклін…