25.10.2019 09:45
Без обмежень
19 views
Rating 0 | 0 users
 © Українка Леся

Русалка

(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ)

1

Коло річки, у садочку

Маленька хатина, –

У хатині чорнобрива

Молода дівчина.

Щовечора, як зіронька

До місяця сходить, 

Молодая дівчинонька

В садочок виходить.

Тож виходить сама з хати

У ясную нічку, –

А тим часом козаченько

Перепливе річку, 

Як приверне к бережечку, 

Човничок прив’яже, –

Уклониться дівчиноньці, 

"Добривечір" скаже.

По садочку собі ходять, 

За руки візьмуться, 

Розмовляють та радяться, 

Коли поберуться.

"Ой коли ж ми поберемось, 

Дівчинонько-роже?" –

"Уосени, козаченьку, 

Як бог нам поможе!.."

У коханій розмовоньці

Швидко ніч проходить, 

Блідне місяць, гаснуть зорі, 

І сонечко сходить…

Сіда хлопець у свій човник

Та бере весельце;

Стиснув ручку, махнув веслом:

"Прощай, Ксеню, серце!"

2

Осінь надходить, літо минає, 

Вже ж за дівчину козак не дбає.

Вже старостоньки скрізь походжають, 

Ксенину ж хату вони минають.

Йдуть до сусіда в новую хату, –

Сватають в його дочку багату!..

Чує Оксеня смутну новину, –

Що свата милий іншу дівчину;

Уже сьогодні їх заручають, 

А через тиждень і повінчають…

Наче байдужа дівчина ходить, –

Вийде ж в садочок та й сльози ронить.

Рушнички шиті лежать у скрині, 

Вже не клопочуть вони дівчини!

В журбі та в тузі тиждень минає, 

По селу ж ходить та "молодая", 

У кожду хату вона вступає, 

На дівич-вечір дружок збирає, 

І до Оксені заходить в хату, –

Тож на весілля її прохати:

"Прошу, сестрице, тебе, голубко, 

За старшу дружку до мене, любко!" –

"Не можу, серце!.. я б і радніша;

За дружку в тебе хай стане інша".

"Отак, сестрице! отак мовляєш!

Певне, мене ти більш не кохаєш!" –

"Не гнівайсь, серце, за мої речі…

Прийду сьогодні на дівич-вечір!

Тебе, сестрице, я не забуду, –

За старшу дружку у тебе буду".

(Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже.

Вдасть перед милим, що їй байдуже).

Йде молодая весела з хати, –

Смутна Оксеня випроводжати…

3

У суботу в молодої

Та великий збір, 

То ж сходяться подруженьки

До неї у двір.

За столом вже молодая

Сіла на посад, 

На лавочках всі дружечки

Посідали вряд.

Старша дружка жалібної

Почина співать, –

Виспівує і на очах

Слізоньки тремтять.

"Червоная калинонька, 

А біленький цвіт;

Ой чи не жаль тобі, Галю, 

Молоденьких літ?.."

"Ой час-пора, отець-мати, 

Поблагословить, 

Ой час-пора молоденькій

Та гіллячко звить!"

І гіллячко, і віночок

Вже вити пора, 

А іще ж то барвіночку

Для вінка нема.

Старша дружка по барвінок

Додому піде, 

Бо кращого барвіночку

Немає ніде.

Пішла з жалем дівчинонька

Та у свій садок, 

Щоб нарвати барвіночку

Іншій на вінок;

Рвучи його, журливую

Пісеньку співа, 

За сльозами ледве може

Вимовлять слова:

"Барвіночку мій хрещатий, 

Зелений, дрібний, 

Ой, я ж тебе викохала, 

Хороший, рясний!

Я ж садила, поливала

Тебе навесні, 

Я ж думала, на віночок

Здасися мені!

Здався тепер, барвіночку, 

Не мені, другій, –

Бодай би зсох, бодай зов’яв, 

Барвіночку мій!.."

Тож нарвала барвіночку, 

Віночок звила, 

Походила по садочку, 

Над річку пішла.

Подивилась у водицю

На личко своє, 

Тихо, тихо промовила:

"Горенько ж моє!

Вродо моя хорошая, 

Нащо ти цвітеш?

Без доленьки на сім світі

Марне пропадеш!

Нема щастя, нема долі, 

Лиш врода сама…

І кохання зневажене, 

Дружини нема!

Забув мене мій миленький, 

Іншу полюбив, 

І навіки мою долю

Та й занапастив!

То ж він завтра із другою

Піде під вінець…

А я собі під водою

Знайду вже кінець!"

Промовила теє слово, 

Стала на горбок…

Нема, нема дівчиноньки, 

Лиш плавле вінок.

4

Вже ж минуло з того часу

Аж три довгі роки, 

Як втопилась дівчинонька

У річці глибокій.

Гуля всюди тая слава, 

Та вже перестала, 

А дівчина під водою

Русалкою стала.

Та не має русалонька

І там супокою:

Не втопила свого лиха

Навіть під водою!

Чи таночок з русалками

При місяцю водить, 

То все їй той козаченько

З мислоньків не сходить.

Або сяде, чеше коси

У темному гаю, 

Її ж думка круг хатини

Милого витає.

Всі русалки, мов рибоньки, 

Веселії грають, 

А у неї завжди хмари

Чоло укривають.

Тільки ж то їй і розваги, 

Як молодик зійде, –

Проти хати миленького

На бережок вийде;

Вийде, ходить по бережку, 

Тихенько співає, 

Чи не вийде милий з хати, –

Усе виглядає.

А як зайде місяченько, 

Почина світати, –

Тихо пливе русалонька

В підводні палати.

5

Як навесні починає

Крига розтавати, 

Збираються русалоньки

До моря гуляти.

Пливе з ними і дівчина

Гуляти до моря, –

У чужий край, у далекий, 

Тікати од горя…

Не втече пак! ніщо її

Вже не розважає, 

Навіть і там, в чудовому

Південному краю.

Її сестри на дні моря

По пісочку ходять

Шукать перлів та коралів, 

І таночки водять.

Веселії, безжурнії

Ті легкі таночки!

То граються із рибками, 

То роблять віночки;

Вона ж сидить геть окремо, 

До їх не вступає, 

Та безкраї свої думки

Думає, гадає.

Дожидає, коли з того

Хорошого краю

Повернуться русалоньки

До рідного гаю.

Діждалася, вертаються

Русалки додому

В темну нічку, серед бурі, 

Блискавиці й грому.

Та й у серці в русалоньки

Спокою немає, –

І грім отой немов її

Трохи розважає.

Вернулася, а тим часом

Вже й літо настало, 

А там жнива, бо і жито

Поспівати стало.

І виходить русалонька

В поле виглядати, 

Чи не вийде її милий

На лан жита жати.

Вийшов милий з дружиною

На лан жито жати, 

І дитинку під копою

Положили спати;

А сами серпи побрали

І постать займають, 

Та вдвох собі лагідненько, 

Любо розмовляють.

Русалонька на ту пару

Тільки подивилась, 

Змінилася у личеньку, 

За серце схопилась;

Потім знову подивилась, 

Промовила тихо:

"Побрався ти, козаченьку, 

Та на своє лихо!

Не завжди там буде щастя, 

Де твоя хатина, –

Зостануться сиротами

Жінка і дитина!

Будеш знати, козаченьку, 

Як русалка любить, 

Скоро ж тебе те кохання

З сього світу згубить!"

Те мовляла, одпливала

У свої палати

І милого не ходила

Більше виглядати…

6

Стала слава на все село, 

Стали поговори, –

Все за того козаченька, 

Що чорнії брови.

Ой казали, говорили

По всім селі люде:

"Та вже з того козаченька

Нічого не буде!

Як день божий, смутний ходить

Та думку гадає, 

Та щоночі йде над річку, 

До темного гаю".

Славлять люди – і дружина

Журиться, бо знає, 

Чого милий у гай темний

Щораз доходжає.

То в гай ходить, то в садочок, 

Де жила дівчина;

Бачить мила й знає добре, 

Чия то причина…

Не вважає козаченько

На ті поговори, 

В його серці туга в’ється

Та лютує горе.

Пішов якось у садочок

У місячну нічку, 

Походив там коло хати, 

Потім в гай над річку.

Пішов, ходить бережечком

Та думку гадає, 

Все дивиться на річеньку, 

Очей не спускає.

В той час вийшла русалонька

Трохи погуляти, 

Потім сіла коло річки

Косоньку чесати;

Побачила козаченька, 

Неначе зраділа, 

Усміхнулась, – лиш на личку

Щось дуже збіліла.

Ходить смутний козаченько

Та думку гадає, 

А русалка чеше коси

Та пісню співає:

"Любий козаче, чого ти ходиш

Смутний по темному гаю?

Слухай, козаче, пісню русалки, –

Тож я для тебе співаю!

Ой чи забув ти, серце-козаче, 

Пісню, що мила співала?

Ой чи забув ти тую дівчину, 

Що тебе вірно кохала?

Коли забув ти, – чого ж ти ходиш, 

Дивишся пильно у воду?

Наче шукаєш у тій водиці

Згублену милую вроду!

Ох не забув ти, серце-козаче, 

Пісні, що мила співала!

Ой не забув же тої дівчини, 

Котра так щиро кохала!..

Як не забув ти, – ходи до мене!

Я твоя першая мила!

Зраду забуду, любити буду

Тебе, як перше любила!

Я вже не тая, що була перше

(Лиш не забула кохати!), –

Я вже русалка – і під водою

Маю осяйні палати.

В мене палати кращі од царських, 

Із дорогого кришталю, 

В мене віночок з чистого злота, 

З перлів дрібних та коралю:

Все те для тебе дам я, козаче, 

Тії палати й віночок, 

Всіх зберу подруг, будем для тебе

Легкий водити таночок.

Любий козаче, йди ж ти до мене!

Я твоя першая мила, 

Зраду забуду, любити буду

Тебе, як перше любила!"

Козак слуха тую пісню, 

Слуха, умліває, –

А русалонька до нього

Руки простягає.

Біжить милий до русалки, 

Та й не добігає, 

Бо із річки – русалочок

Юрба випливає;

Обступили козаченька, 

В гаю залунало, –

Наче крик, неначе регіт, –

Далі тихо стало…

Тихо, тихо з неба світить

Промінь місяченька, 

Сидить тая русалонька

Біля козаченька.

Похолонув козаченько, 

Не чує, не баче, 

Як над ним його кохана

Вбивається, плаче:

"Чи се ж тії карі очі, 

Що я цілувала, 

Чи се ж теє біле личко, 

Що я милувала?

Ой чи се ж той козаченько, 

Що я виглядала?

Вже ж не гляне він на мене, –

Дарма виглядати!

Вже ж моєму миленькому

Світу не видати!

Не озветься до своєї

Любої дівчини –

Він німий лежить, холодний

З моєї причини.

Ой забула б я, мій милий, 

І горе, і зраду, 

Лиш устав би ти до мене, 

Дав мені пораду!

Нещаслива годинонько, 

Що ж я наробила?

Ой нащо ж я свою долю

Та й занапастила!"

І знов тихо, з неба світить

Промінь місяченька.

Ломить руки русалонька

Біля козаченька.



Волинь, с. Колодяжне 1885 p., 6 грудня




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Леся Українка

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо