06.11.2019 23:19
Без обмежень
12 views
Rating 0 | 0 users
 © Українка Леся

Оргія

Частина І драматична поема

ДІЯЧІ

А н т е й — співець.

Г е р м і о н а — мати його.

Е в ф р о з і н а — сестра його.

Н е р і с а — жінка його.

Х і л о н — ученик його.

Ф е д о н — скульптор.

М е ц е н а т — багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.

П р е ф е к т.

П р о к у р а т о р.

Гості на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.

Діється в Корінфі під римським пануванням.

І

Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима — одні в андроніт, другі — в гінекей.

Герміона, стара мати Антеева, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.

Г е р м і о н а

(не встаючи)

Хто там?

Г о л о с

(за хвірткою)

Се я, Хілон Алкмеонід.

Г е р м і о н а

(гукає в напрямі других дверей)

Антею, вийди! Ученкк до тебе!

(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало).

А н т е й

(молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку)

Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.

Всі учні розійшлися.

Х і л о н

(дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю)

Вибачай...

але... я, власне, не прийшов учитись...

А н т е й

(привітно)

Будь гостем.

(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти).

Чом не сядеш?

Х і л о н

Маю справу...

А н т е й

Аж сісти ніколи, таку нагальну?

Х і л о н

Воно-то ні... але... пробач... я мушу

подякувать сьогодні за науку...

Я більше не прийду.

А н т е й

Чому?

Хілон мовчить.

Та правда, 

мені про се питать не випадає.

Я, очевидячки, не догодив

тобі наукою. Що ж, не соромся, —

соромитись приходиться мені.

Х і л о н

(щиро)

Ні, ні, учителю! Того не думай!

От свідок Аполлон, що я шаную

науку ту, мов святощі містерій!

А н т е й

Тоді не розумію...

(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі).

Догадався!

(Видно, що й йому трохи ніяково).

Хілоне, слухай... Я пождати можу, 

поки скінчиш усю мою науку...

Та я волів би і зовсім не брати

від тебе грошей, як тобі то трудно...

Х і л о н

Учителю, та ти ж не багатир.

А н т е й

Хілоне, я скажу тобі по правді, 

хоч ти ще молодий такеє слухать, 

але інакше трудно довести...

Бач, спів, музика й слово — мій зарібок, 

та хист мій я таки ціную вище, 

ніж тії гроші, що приходять з нього.

Я талану нікого не навчив

і не навчу — се ж тільки бог здолає, —

отож коли я вчу людей звичайних, 

недіткнутих рукою Аполлона, 

то — я навчаю їх малої втіхи

перебирати струни доладненько

та вимовляти думку виразніше, 

вони ж мені дають дещицю грошей, 

і так ми в обрахунку. Як же бог

мені пошле обранця молодого, 

щоб я йому служив своїм здобутком, 

і бачу я, що кожна мертва форма, 

яку я викладаю перед ним, 

присвоївшись йому, вмить оживає, 

і геній молодий в прадавній формі

шумує та іскриться самоцвітом, 

як молоде вино в старім кришталі, —

тоді я вже заплачений. Ні, більше, —

я наче почуваюсь до вини, 

що я нездатен так йому служити, 

як би хотів. Тепер ти розумієш?

Х і л о н

Учителю...

(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі).

А н т е й

Коли тепер твій геній

вже переріс ті форми й ту науку, 

якими я владаю, що ж, мій хлопче, —

покинь мене, я сам тобі те раджу.

Та тільки — заклинаю Аполлономі! —

не кидай ще науки. Їдь в Афіни, 

там, певне, знайдеться іще таке, 

чого ми тут не маємо в Корінфі.

А потім, покінчивши різні школи, 

учися ще, знаходь собі науку

в книжках, і в людях, і по цілім світі, 

але ніколи не кажи до себе:

"Я вже скінчив науку".

Х і л о н

Ся порада, 

учителю, осмілює мене.

Признаюся тобі: я не покину

науки, віддалившися від тебе, 

бо я вступлю до школи...

(Знов мовкне).

А н т е й

До якої?

Х і л о н

До тої, що врядив тут Меценат.

А н т е й

Латинської?!

Х і л о н

Ну, все ж тепер латинське..

А н т е й

Як? Я, і ти, і наша рідна мова

латинськими вже стали?

Х і л о н

Розумів я, 

властиво, римське, та змилив у слові.

А н т е й

Як ти від мене досі не навчився

не помилятись так, то в новій школі

ще більше буде помилок таких.

Але не знаю, що ти там придбаєш, 

крім помилок. В поезії латинській

і я ж тобі, здається, показав

усе, що тільки варт було пізнати.

Не думаю, щоб ритори в тій школі

тобі могли подати щось нового, 

бо я їх знаю. Думаю, що ти

вже міг би їх учити.

Х і л о н

Сам я певен, 

що там учителі ні в чім не можуть

зрівнятися а тобою. Все ж я мушу

до їх піти.

А н т е й

Що змушує тебе?

Х і л о н

Учителю, зоставшись при тобі, 

я став би долею тобі подібний.

А н т е й

Чому ж та доля так тебе лякає?

Хіба вже я останній між співцями?

Х і л о н

Не між співцями, ні...

А н т е й

Але між людьми?

Х і л о н

Я не кажу — останній, але ж правда, 

що ти в громаді не займаєш місця, 

належного твоєму талану.

А н т е й

А ти ж якого маєш запобігти, 

коли скінчиш ту школу Мецената?

Х і л о н

Я можу стати ритором в тій школі, 

а згодом в академії де-небудь.

Або поїду в Рим. Там дуже добре

ведеться вихованцям Мецената, 

бо рід його там досі має силу, 

як повелось від Августа часів.

Та поки що, то я й тепер, ще учнем, 

вступити можу в хор панегіристів

самого Мецената.

А н т е й

(схоплюється обурений)

Ти? Ти вступиш

у хор панегіристів? Тую зграю

запроданців, злочинців проти хисту?

О, краще б ти навіки занімів, 

позбувся рук, оглух, ніж так упасти!

І се був мій найкращий ученик!..

Пауза.

Х і л о н

Учителю, прийми ж мою подяку...

(Подає Антееві гроші, добувши з калитки).

А н т е й

(відштовхує його руку)

Геть! Я тебе нічого не навчив!

Іди з очей!

Хілон, похнюпившись, виходить.

Г е р м і о н а

Даремне ти, Антею, 

не взяв від нього грошей. В нього батько

сто раз від нас багатший. Сяк чи так, 

а се ж твоя заслуженина.

А н т е й

Мамо!

Нічого я не заслужив, крім ганьби!

Г е р м і о н а

Немає за що ганити тебе, 

хіба за те, що ти свій заробіток

пускаєш так на вітер. Справді, сину, 

ми зійдемо на пролетарський хліб.

Чи буде ж добре, як твоя родина

просити піде пайки дармової

до тих римлян, що ти так ненавидиш?

А н т е й

Ще маєм хліба власного доволі.

Не прогнівляй богів.

Г е р м і о н а

На все їх воля...

Запевне, так хотілось Афродіті, 

щоб я замість багатої невістки

дочку рабині-танцівниці мала

прийняти в дім...

А н т е й

Ще не кінець докорам?

Г е р м і о н а

Се не докори, сину, тільки правда.

Чи ти ж не дав на викуп за Нерісу

всю спадщину по батьку й добру пайку

свого зарібку?

А н т е й

Вже ж не Афродіту

винуй у тому. Всі боги Еллади

мені веліли викупить з неволі

малу дитину еллінського роду.

Адже могла б дістатися у рабство

твоя дочка, моя сестра...

Г е р м і о н а

Ох, сину, 

до того мало що й тепер бракує!

На викуп за Нерісу ми стяглися, 

але на посаг нашій Евфрозін!

навряд чи стягнемось. А чим же доля

старої дівки краща, ніж рабині?

А н т е й

Сестра моя й без посагу цінніша

від всіх багацьких дочок.

Г е р м і о н а

Хто ж те знає?

Вона ж у нас не ходить, як римлянка, 

по всіх усюдах. Завжди в гінекеї

та все в роботі. А хоч би й пішла

куди на свято, то в її уборах

ніхто і не подивиться на неї.

На дверях від гінекея стає Евфрозіна, але Герміона того не завважає і править далі.

Неріса все причепуриться якось, 

а Евфрозіні то немає й стрічки.

Е в ф р о з і н а

(молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тільки що від роботи. Нахиляється і обіймає матір)

Матусенько! Навіщо ті стрічки?

Як є краса, то нащо їй покраси?

А як нема, то стрічка не поможе!

(Сміючись, цілує матір і випростується).

Як, мамочко, заправить голуб`ята?

Я вже зварила їх.

Г е р м і о н а

(встає)

Не руш, не руш, 

я їх сама заправлю — ти не вмієш!

(Поспішно йде в хату).

Е в ф р о з і н а

(підходить до Антея і кладе йому руку на плече)

Чого ти, братику, так засмутився?

Се знов матуся тута воркотіла?

Ти не вважай — то вже стареча звичка.

А н т е й

(відповідає не одразу, мов не почув її слів. Слова після паузи прориваються у нього, мов не своєю силою)

Хілон мене одбіг.

Е в ф р о з і н а

(здивована)

З якої речі?

А н т е й

Вступити хоче в хор панегіристів.

Е в ф р о з і н а

Та що ти кажеш?!

(На хвилину німіє з дива та обурення, потім опановує собою).

Ба, я не дивую.

Він розумом хисткий.

А н т е й

А таланом

всіх переважив, мовби на наругу!

Е в ф р о з і н а

Мені здається, той Аполлодор, 

що втік до тебе з школи Мецената, 

Хілона й таланом переважає, 

не тільки розумом. Я наслухала, 

як він проказував із "Антігони"

Гемонову промову — далебі, 

я ледве сльози здержати здолала!

А н т е й

(з лагідним усміхом, обіймаючи сестру за плечі)

Бо ти сама у мене Антітона!

Здається, я б Хілонові пробачив, 

якби він вчинок свій зробив для того, 

щоб вивести з біди таку сестру.

Е в ф р о з і н а

Зате вже я сестрі тій не простила б!

А н т е й

О, ти б не прийняла ні сеї жертви, 

ні іншої. Але, моя сестричко, 

якщо я хтів би стати багачем, 

то тільки задля тебе.

Е в ф р о з і н а

І даремне, 

бо я того не хочу

(Сміється).

Мама зараз

мені б за гроші жениха купила, 

і, певне, то було б лихе придбання.

А н т е й

Та де вже там багатство! Хоч би міг я

тебе від злиднів вибавить...

Е в ф р о з і н а

Від злиднів?

А де ж ти бачиш їх?

А н т е й

Що я не бачу, 

то се завдячую тобі самій.

Е в ф р о з і н а

І мамі ж, і Нерісі.

А н т е й

Ні, ти знаєш...

Матуся відробила вже своє...

Що ж до Неріси...

Е в ф р о з і н а

Їй ще час робити.

Невже твоє життя таке солодке, 

що і медовий місяць в ньому зайвий?

А н т е й

Мені мов сором тішитися щастям, 

як здумаю, що ти за нього платиш

тяжкою працею... Ми маєм щастя, 

а ти що маєш тут у рідній хаті?

Е в ф р о з і н а

Я маю брата. І нехай довіку

я дівуватиму — я не позаздрю

ані жінкам, ні матерям щасливим, 

бо їх любов лиш їх родині служить, 

моя ж — Елладі всій. В тобі, Антею, 

уся надія наша.

А н т е й

Евфрозіно, 

як можна всю надію покладати

в комусь одному?

Е в ф р о з і н а

Аполлон один

з усіх богів не розлюбив Еллади, 

і є ще їй надія на життя.

А поки Аполлон є на Парнасі, 

то й музи будуть з ним.

А н т е й

(з усміхом)

Я не безславний, 

хоч ти одна мені даєш тріумфи, 

бо ти для мене Ніке!

Е в ф р о з і н а

Ніке мусить

свою роботу знати. Постривай.

(Виломлює з лаврового куща дві галузки, зв`язує їх у вінець і стає на посгаменті колони в позі богині перемоги Ніке, простягнувши руку з вінцем).

Ходи сюди! Схили прегорде чоло!

Антей підходить, все усміхаючись, і схиляє голову перед Евфрозіною, а в неї усміх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братові лаври на голову.

Н е р і с а

(молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, стає на порозі гінекея і здивовано скрикує)

Се що таке?

Евфрозіна засоромлена, зіскакує з постаменту.

А н т е й

Се Ніке увінчала

свого поета. А коли й харіта

йому додасть гранату чи троянду, 

він буде обдарований усім, 

чого дозволено бажати смертним.

Е в ф р о з і н а

(почуваючи себе ніяково під холодним поглядом Неріси)

Троянда он цвіте...

(До Антея).

Одначе Ніке

до кухні мусить — помогти матусі, —

бо в нас сьогодні оргія правдива:

купили риби, а якраз вам тітка

дала вина і пару голуб`яток.

Як я ще напечу медяників, 

то й Меценат на оргію позаздрить!

(З трохи примушеним сміхом зникає в дверях гінекея).

Н е р і с а

Чудна та Евфрозіна — все їй смішки!

А н т е й

Що ж, молода...

(Здіймає лаври з голови, держить їх в руці, в дальшій розмові кладе на лавці коло себе, сівши).

Н е р і с а

Та я ж, либонь, молодша, 

проте...

А н т е й

"Проте часами хмерую", —

так хтіла ти сказати?

(Сміючись, обіймає її, вона здержено приймає його пестощі).

Що тобі?

Нездужаєш чи хто тебе образив?

Н е р і с а

А ти й не знаєш? Певне, вже й сусіди

напам`ять вивчили оту промову.

про викуп мій, про посаг Евфрозіни, 

що мати виголошує щодня.

А н т е й

Уже й щодня!

Н е р і с а

Та що ж, в тому є правда.

Мені самій ніяково дивитись

у вічі Евфрозіні.

А н т е й

Евфрозіна

тебе ні в чім не винуватить.

Н е р і с а

Знаю.

Вона недарма в тебе Антігона...

А н т е й

Нерісочко! От се вже справді сором, —

підслухати, а потім ще й корити.

Н е р і с а

Підслухати! В нас не такі палати, 

щоб не було з кутка в куток все чутно!

А н т е й

(трохи вражений)

Палати є тепер лиш у римлян.

Було тобі піти за Мецената.

Н е р і с а

(лагідніше, ніж досі)

Я не корю тебе, що ти убогий, 

але яка ж дружина не бажає

своєму чоловікові достатків?

А н т е й

Ну і собі при тому.

Н е р і с а

І собі.

Хіба то зле? Я справді не вдалася

до того, щоб весь день в ярмі ходити

так, як твоя сестра.

А н т е й

Ти ж і не ходиш.

Н е р і с а

А думаєш, мені від того легше?

А н т е й

Якби не легше, ти б сама робила.

Н е р і с а

В людей на те рабині є...

А н т е й

Нерісо, 

від тебе трохи дивно сеє чути.

Н е р і с а

Бо я сама рабинею була?

Так що ж, я б і на волі заробляла

тим, чим тоді, якби ти допустив.

Як я тепер нікому не потрібна, 

всім на заваді, мов поріг високий, 

то з того винен ти!

А н т е й

Ну, годі, люба...

Н е р і с а

Дозволь мені вступити до театру, 

то я твою сестру озолочу

і буду матері невістка люба, 

бо, певне, більше зароблю за танці, 

ніж ти за спів та за науку хисту.

А н т е й

Нерісо, годі! Се твій жаль говорить, 

і з сього справді винен я. Прости!

(Цілує її, вона прихиляється до нього з виразом невинно ображеної дитини).

Моя кохана! Скарбе мій! Не дам, 

не дам тебе юрбі тій безсоромній!

Не підеш ти на оргії до неї, —

вона не тямить, що то є правдива

святая оргія, встанова божа!

Н е р і с а

Ти був коли на оргії?

А н т е й

Давно.

Ще підлітком. Ще як була в Корінфі

гетерія співців, таємна, звісно, 

бо всяке ж товариство є злочин, 

на римську думку.

Н е р і с а

Що ж? І дуже пишні

були в вас оргії?

А н т е й

Зважай сама.

Збирались ми все по таких господах, 

як-от моя...

Н е р і с а

(розчаровано)

Ах, так!..

А н т е й

У нас в кратерах

вода все панувала над вином.

Квітки бували в нас лише в ту пору, 

коли вони цвіли в садках та в полі, 

а як верталась в тартар Персефона, 

то забирала нам усі покраси.

Н е р і с а

Хіба ж бувають оргії без квітів?

А н т е й

У нас бували, ще й які буйні!

Н е р і с а

Але ж вони були таємні, кажеш?

То як же буйних оргій тих не чули

знадвору люди?

А н т е й

Чи ж вони могли

знадвору чути, як серця в нас б`ються?

Чи ж сяйво наших поглядів проймало

камінні мури та запони щільні?

Н е р і с а

А ваші співи?

А н т е й

О, вони були

потужнії натхненням, а не гуком.

І в стриманім зітханні тихих струн

ми вгадувати вміли урагани, 

що нуртували в грудях у співця.

В нас буйні кучері були, мов тірси, 

гукали погляди: "Еvoe Bacch!"*

Хоч би сама вода була в кратерах, 

ми ще б розходились додому п`яні.

О, я хотів, щоб ти хоч раз попала

на оргію таку! В святім безумстві

ти б у танку зайшлася, як менада!

* Хай живе Вакх! (Лат.) — Ред.

Н е р і с а

Бувала я на оргіях не раз.

А н т е й

Але не на таких!

Н е р і с а

Либонь, на кращих.

А н т е й

Того не може бути.

Н е р і с а

Я не знаю, 

які були ті ваші, але тії, 

що я на їх дитиною ходила, 

були мов сни розкішні.

А н т е й

Се злочин —

на оргії такі дітей водити!

Н е рі с а

Моя матуся мусила.

А н т е й

Я знаю...

Пробач, я мовив нерозумне слово.

Повинен би я тямити, як тяжко

рабині-танцівниці серце рвалось, 

коли вона свою єдину доню, 

що ледве виросла із немовляток, 

вела на те позорище.

Н е р і с а

Нічого

мені про те матуся не казала.

Я завжди йшла на оргію весела, 

там ласощів я їла досхочу, 

та й забавки перепадали часом, 

бо гості пестили мене...

А н т е й

Не згадуй!

Аж холодно, як здумаю... Запевне, 

ті їхні пестощі були масні

і кожне слово брудом перейнято!

Н е р і с а

Не знаю, я тоді не розуміла

ні слів масних, ні поглядів брудних, 

але красу я тямила й малою, 

і серденько тремтіло від хвали, 

як струночка під плектроном на лірі.

На примості високім ми обидві

були немов веселки — більша й менша —

на ясній верховині. Покривала, 

прозорі та барвисті, легким луком

перекидалися понад хмаринки

злотистих курев запашних. Тоді

мені здавалося, що я танцюю

на хмароньках небесних, а з землі

до мене долітають тільки квіти.

То гості кидали до нас квітки, 

не тямлячись від захвату палкого...

А н т е й

А в тих квітках ховався невидимий

холодний гад розпусти і зневаги.

Н е р і с а

Кажу ж тобі, що я того не знала!

А н т е й

Але тепер ти знаєш, чим бувають

рабині-танцівниці для римлян, 

і тямиш добре, що тебе спіткало б, 

якби ти серед оргій тих зросла

так, як твоя матуся нещаслива, 

що згинула, мов забавка розбита, 

у забутті, в недузі та в погорді.

Н е р і с а

Я тямлю, що тобі я винна дяку.

Не бійся, я того не забуваю.

А н т е й

Нерісо! Чи того ж я потребую?

Н е р і с а

Ні-ні, я не повинна забувати, 

що ти зробив людиною мене, 

"маленьку мавпочку з Танагри".

А н т е й

Годі!

Я не люблю, як ти таке говориш, 

і прозвища того яне терплю, 

що прикладали ті римляни грубі

до еллінської ніжної дитинки.

То заздрили вони, що їх римлянки

були важкі й незграбні протії тебе, 

моєї "вітроногої" Неріси!

Н е р і с а

(задумана)

І нащо то мені?..

А н т е й

Що саме, люба?

Н е р і с а

Отая "вітроногість", як ти кажеш...

Вже я ж не танцівниця.

А н т е й

Як, Нерісо?

Хіба тебе не радує хвала

моя і наших друзів скромних, щирих?

Хіба ж то мало — бути в нашій хаті

укритим скарбом, але дорогим, 

таким, що й цезар ліпшого не має?

Н е р і с а

Укритим скарбом... Я скажу по правді, 

що я щедрішою вдалась від тебе.

І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, 

тим не радію, що твоєї ліри

не чує світ широкий, тільки я

та слухачів твоїх мала громадка.

Ні! Якби сила, я б тебе сама

поставила на п`єдестал високий, 

мов постать Аполлона-кітариста!

І хай би світ сповнявся тих пісень, 

що ти б тоді творив на високості!

А н т е й

Ти думаєш, либонь, що і натхнення

повищати від п`єдесталу може?

Н е р і с а

Авжеж! Я певна того!

А н т е й

Ти дитина...

Але як ти так любиш п`єдестали, 

то будь утішена, бо наш Федон

вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору

і дав їй п`єдестал високий досить.

Н е р і с а

А де ж він тую статую подіне?

А н т е й

Нам принесе.

Н е р іс а

Тут і лишить?

А н т е й

Запевне.

Се ж буде дружній дар нам від Федона.

(Пауза).

Ти щось примовкла, наче зажурилась.

Чого, Нерісо?

Н е р і с а

Я собі гадаю, 

що скільки ще ся хата поховає

в собі укритих скарбів, мов гробниця.

А н т е й

Я не люблю таких речей у тебе.

Н е р і с а

Як буде тут камінна Терпсіхора, 

то я мовчання перейму від неї.

А н т е й

Нерісо, ти сьогодні вередлива.

Н е р і с а

Як так, то я піду.

(Встає).

А н т е й

(затримує її, обнявши)

Ні-ні, кохана!

Н е р і с а

(визволяючись)

Пусти мене!

Чутно стукання у хвіртку. Он хтось прийшов до тебе.

Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і пускає Федона — молодого скульптора.

А н т е й

Здоров, Федоне!

Вітаються.

Ф е д о н

Я лиш на хвилинку, 

так ніколи!

А н т е й

Чому? Роботу маєш?

Ф е д о н

Роботу поки що я вже скінчив, 

та тут нові клопоти — вибираюсь

на панську оргію до Мецената!

А н т е й

(зчудований)

Тебе запрошено?

Ф е д о н

З тобою разом.

А н т е й

Жартуєш чи глузуєш?

Ф е д о н

Правду мовлю, 

се ж я прийшов тобі переказати

запросини.

А н т е й

Хто ж їх тобі приніс?

Ф е д о н

Я сам одержав, бувши в Мецената.

А н т е й

Ти в Мецената був? Чого?

Ф е д о н

По справі...

І знаєш, я ніяк не сподівався, 

що він такий.

А н т е й

Який?

Ф е д о н

Такий привітний, 

і неподібне, що великий пан, 

говорить так...

А н т е й

Та з чого ж ти дивуєш?

Що пан вельможний на поріг пускає

митця убогого? Чи, може, з того, 

що і римлянин часом дещо тямить

у хисті красному?

Ф е д о н

О ні, не "дещо", 

а він таки знавець великий, справжній!

Адже й тебе він перший оцінив.

А н т е й

Він перший? Але ж я давно мав школу, 

як Мецената не було в Корінфі.

Ф е д о н

Що школа! Та до слави так належить, 

як глиняна патера до скульптури.

А н т е й

Та вже було подібне щось до слави, 

коли той пан довідався про мене.

Ф е д о н

Сказати правду, випадок сліпий

звістив про тебе: учень твій один

вступити хтів у хор панегіристів

і на зразок умілості своєї

твою епіталаму проспівав, 

оту, що ти зложив на шлюб твій власний.

Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далі.

Ми з Меценатом надійшли на теє, 

я розказав йому, хто автор співу, 

і зараз же він доручив мені

тебе просить на оргію до нього, 

а се не мало значить, любий друже.

А н т е й

(стримуючи досаду, викликану останніми словами Федона)

Яку ти міг до нього мати справу?

Ф е д о н

Він статую купив недавно в мене, 

то я її до нього відпровадив, 

щоб не ушкодили раби, несучи.

А н т е й

Яку ж ти статую йому продав?

Ф е д о н

Пробач... я, власне, мусив би спитати

твоєї згоди... та пани вельможні

не люблять ждати...

А н т е й

Ти продав Нерісу?!

Ф е д о н

Ні, статую богині Терпсіхори.

А н т е й

Ти б і саму богиню запродав, 

якби лиш міг, у римський дім розпусти!

Ф е д о н

(встає ображений)

Такого ти не смієш говорити!

А н т е й

Тобі не до лиця така вражливість, 

бо ти ж продав туди свій твір найкращий, 

де зневажають все, що нам святе.

Ф е д о н

(впадаючи в річ)

Нічого там ніхто не зневажає!

Там цінять геній, там дарують славу, 

не тільки гроші. Я не запродав

своєї Терпсіхори. Я поставив

її на подив людськдй, мов у храмі.

Чи вже вона й для храму засвята, 

по-твоєму?

А н т е й

По-моєму, блюзнірство —

рівняти дім римлянина до храму!

За гроші чи за славу — ти продався

укупі з твором рук твоїх.

Ф е д о н

Антею!

Ти хочеш довести мене до того, 

щоб я пішов і викупив назад

ту статую. За гроші неможливо, 

щоб Меценат раз куплене продав, 

та, може ж, се ще не остання іскра

мого натхнення, може, я здолаю

щось кращого створити — їй на викуп.

А н т е й

Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.

Ф е д о н

Не розумію, що ти з мене хочеш!

Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти

без хліба і без слави?

А н т е й

Се повинен

терпіти еллін, коли хліб і славу

здобути може тільки з римських рук.

Ф е д о н

Хто слави не бажає, той не еллін, —

жадобу сю батьки нам заповіли, 

діставши від дідів.

А н т е й

Діди приймали

вінці свої з рук матері Еллади, 

батьки дозволили зв`язать їй руки

і тим синів позбавили вінців.

Авжеж, Федоне, відколи безславна

сама Еллада — елліни повинні

жадобу слави в серці заглушити.

Ф е д о н

І збільшити безслав`я свого краю?

Та чим же вславиться сама Еллада, 

коли їй діти лаврів не здобудуть?

А н т е й

Уже ж не з рук ворожих їх приймати!

Ф ед о н

Чому ж би ні? Гомер казав: "Солодка

хвала від ворога".

А н т е й

На полі бою, 

та не в полоні!

Ф е д о н

Слава і в полоні

все буде славою.

А н т е й

Не сподівайся!

Неславу дозволяють нам носити, 

а славу Рим бере, немов податок.

І тая Терпсіхора, що продав ти, 

прославить не Елладу й не тебе, 

а той багатий Рим, що стяг всі скарби

з усіх країв руками Меценатів.

Його колекцію твій твір прославить, 

а не тебе, ти тільки раб отой, 

що хистом оргію панам скрашає, 

та оргія все ж панська зостається, 

хоч рабські руки вряджують її.

Ф е д о н

Рабам на оргії немає честі, 

але хто має гостем буть на ній, 

як я і ти...

А н т е й

Того не сподівайся, 

щоб я пішов на оргію з тобою!

Запобігай вже сам вельможних ласки, 

а я лишусь "без хліба і без слави", 

як ти казав, та, може, не без честі.

Ф е д о н

По щирості, я радив би піти.

А н т е й

Та вже ж! Волам у парі охвітніше

ярмо носити.

Ф е д о н

Бачу, ти не віриш, 

що я тобі добра бажати можу.

А все ж, хоч ти мене образив тяжко, 

я не забув, що ми з тобою друзі.

А н т е й

То я тебе, не ти мене образив?!

Ф е д о н

Авжеж, я Терпсіхору відкуплю, 

а ти вразливих слів своїх не вернеш.

А н т е й

І ти того не можеш відкупити, 

що ти вчинив. Ти оганьбив свій хист.

З богині ти зробив товар звичайний.

Хоч вернеться з неволі Терпсіхора, 

то вже вона богинею не буде.

А мармур — як не бог, то просто камінь.

Ф е д о н

Коли він богом став, то вже ніколи

у камінь не повернеться. Твір хисту

на всякім місц твором хисту буде.

Твоя епіталама пролунала

не гірше у просторій римській школі, 

ніж у твоїй тісній убогій хаті.

Якби ж ти сам ще заспівав її

у Меценатових гучних палатах, 

приграючи на лірі дорогій...

А н т е й

Федоне! Не кажи мені такого, 

бо я тебе зненавиджу навіки!

Ф е д о н

Антею, се якась дивна затятість.

Таж еллінам не першина приймати

хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?

А н т е й

Чужинців — так, але не переможців.

Бо переможець лиш тоді похвалить, 

коли подоланий похилить чоло

йому до ніг і порох поцілує

з-під стіп його.

Ф е д о н

Таке бувало в персів

та в інших східних варварів. Ніколи

сього від нас не вимагали в Римі.

А н т е й

Не вимагали? Хто ж то перейшов

по нас, як по містках, до храму слави

всесвітньої? Кого ми на собі

з безодні варварства на гору несли?

Чи ж не лягли ми каменем наріжним

до мавзолею нашим переможцям?

І ми ще маємо радіти з того, 

що нам дозволять у гучних палатах

на лірі заграбованій пограти?

Ф е д о н

Хіба тій лірі краще німувати?

А н т е й

Так, краще!

Ф е д о н

Ні, я думаю, що гірше.

Все ж краще будувати мавзолеї

хоч би і не собі, ніж просто бути, 

мов зілля придорожнє, під ногами

у того ж переможця. Він як схоче, 

то збройною ногою вмить розтопче

всі наші гордощі, всі буйні мрії...

А н т е й

Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати, 

щоб ворогам не завдавати праці?

Се жрець краси так думає й говорить?

Лишилося одно — так і вчинити.

Ти не продався, — гірше! Ти віддався

у руки ворогу, як мертва глина, 

з якої кожне виліпить, що хоче.

Та хто ж тобі натхне вогонь живий, 

коли з творця ти творивом зробився?

Іди служи своєму Меценату, 

забудь краси великі заповіти, 

забудь несмертний образ Прометея, 

борця проти богів, забудь і муки

Лаокоона, страдника за правду, 

не згадуй героїні Антігони, 

ні месниці Електри. Викинь з думки

Елладу, що, мов Андромеда скута, 

покинута потворі на поталу, 

з нудьгою жде Персея-оборонця.

Ти не Персей, бо ти закам`янів

перед обличчям римської Медузи.

Ти вже не тямиш вищої краси, 

краси змагання, хоч і без надії...

Ф е д о н

Нема краси в затятості безсилій...

Але з тобою, бачу, не зговориш!

Бувай здоров. Я йду.

А н т е й

Прощай, Федоне.

Ф е д о н

Ми вже не друзями розстаємось?

А н т е й

Боюсь, коли б не стрілись ворогами.

Федон, здвигнувши плечима, виходить.

Н е р і с а

(виходить з гінекея, ледве зачинилась хвіртка аа Федоном)

Антею, я тебе не розумію!

Так шорстко ти з Федоном обійшовся, 

а в чім його вина?

А н т е й

Ти прислухалась?

То вже було прислухатись як слід.

Чи, може, то тобі якраз до мислі, 

що буде на позорищі стояти

твоя подоба в домі переможця?

Н е р і с а

Яке позорище? Хто переможець?

Чим винен Меценат, що дід його

чи, може, прадід з еллінами бився?

Тепер же Меценат не забирає

ніяких наших скарбів силоміць, 

але купує, ще й за добру ціну.

А н т е й

Тим злотом, що стягається до Риму

з подоланих, таки ж і з нас самих.

Н е р і с а

Не сам же Меценат його стягає.

Та й ти як спадок одібрав по батьку, 

то не питав, хто й як його надбав.

А н т е й

Я знав, що то було придбання чесне.

Н е р і с а

Так, певне, думає і Меценат

про статки батьківські. Він повертає

чималу частку нам назад в Елладу, 

а ти за те найбільше ворогуєш.

По-твоєму, то добре, щоб у нас

по закутках марніли твори хисту, 

щоб з голоду митці снагу втрачали, 

щоб мармур цвіль посіла, струни — ржа, 

щоб елліни на варварів звелися, 

аби римлянам чим не послужити?

А н т е й

Доволі вже їм служать. Я не буду.

Н е р і с а

Ніхто й не вимагав від тебе служби.

Чи Меценат завдав тобі зневагу, 

в гостину через друга запросивши?

А н т е й

В гостину? Ти се думаєш навсправжки, 

що Меценат співця до себе кличе

на оргію для дружньої балачки, 

а не для співу на розривку гостям?

Н е р і с а

А що ж, якби ти й заспівав там трошки?

Твої пісні вже й так були в тім домі.

А н т е й

Та з того я не винен.

Н е р і с а

Ні, ти "винен", 

ти дав ученикам пісні списати

і, значить, сам їх випустив у світ.

А що римлянин оцінив їх краще, 

ніж земляки, то се вже річ звичайна, 

винуй у тім, як хочеш, Мецената.

Тепер в Елладі той лиш має славу, 

кого похвалить Рим. Корінф оцінить

свого співця тоді, коли втеряе.

Якби ти в Рим дістався з Меценатом

і там здобув заслужений тріумф, —

бо Рим же вміє талани вінчати! —

а потім повернувся до Корінфа, 

то рідні лаври, наче ряст весною, 

прослалися б тобі попід ногами.

А н т е й

Топтати рідних лаврів я не хочу.

Тріумфи в Римі — то для мене ганьба.

Н е р і с а

Чого ж ти ждеш?

А н т е й

Признання в ріднім краї

без помочі ласкавих переможців.

Н е р і с а

Коли ж те буде? Як життя скінчиться?

Посмертна слава — то звичайний дар

таким співцям, як ти. А поки живі, 

ніхто не чує їх, ніхто не бачить, 

немов вони поховані в могилі.

Поринувши глибоко в думи й мрії, 

такі співці не рухаються з місця, 

а понад ними пролітає буйно

барвиста вакханалія життя

і кидає тому і лаври, й квіти, 

хто вміє їх ловити на льоту.

Такому ж от, як ти, хіба лишиться

зів`яле листя та вінці нагробні.

Чи думаєш ти Рим перемогти

могильною незрушністю такою?

Тобою бувши, я б його сліпила

всім блиском генія свого й Еллади, 

на всіх би сценах я запанувала, 

всі форуми і портики посіла, 

моє імення заглушило б гомін

імення цезаря! Оце була б

справдешня перемога!

А н т е й

Всі б казали:

"Яких співців скуповує наш Рим!

Зовсім уже пішла в старці Еллада!"

(Бере в руки Евфрозінин лавровий вінець).

Дивись, Нерісо, сей вінець єдиний

здобув я за життя, та він дорожчий

від всіх твоїх розхвалених тріумфів.

Коли такі вінці нагробні будуть, 

так що ж, нехай скоріше прийде смерть!

(Надіває на голову вінець з гордим спокійним усміхом)

Н е р і с а

Антею, слухай! Я не можу більше

сього терпіти. Так затхнутись можна

в могильному повітрі сеї хати.

Ти або я повинні вийти в світ.

Я так тебе кохаю, що пристану

на те, щоб славою твоєю жити, 

але зовсім без слави жить не можу —

я еллінка!

А н т е й

І хочеш добувати

в римлян ту славу?

Н е р і с а

У римлян чи в інших —

однаково. Мені потрібна слава, 

як хліб, вода й повітря. Коли ти

мені того постачити не можеш, 

без чого я не проживу, то мушу

сама собі здобути, а вмирати

не хочу я, бо я ще молода.

А н т е й

Та чим же ти здобудеш тую славу?

Н е р і с а

Тим, чим і ти здобув би — власним хистом.

А н т е й

Ти все-таки піти на сцену хочеш?

(Після паузи).

Ну що ж, Нерісо, я скажу по правді, —

коли тебе не марна примха кличе, 

а муза Терпсіхора, я не смію

з богинею змагатись. Може, справді

ти можеш відродити для Корінфа

святую таємницю Діоніса.

Н е р і с а

О ні, не для КорінфаІ Ти не думай!

Мене корінфські оплески не ваблять.

Либонь, жива Неріса переважить

камінну Терпсіхору в Мецената, 

як протанцює перед ним сьогодні

танець Танагри!

А н т е й

Ти, либонь, маячиш?

Н е р і с а

Ні, я ще не в гарячці.

А н т е й

Ти ж не можеш

на оргію піти!

Н е р і с а

Чому не можу?

Римлянка ходять скрізь — чому ж би й нам

не перейняти в їх того звичаю?

Прийду й скажу: "Мій чоловік недужий, 

але, щоб не зневажить Мецената, 

прислав мене, свою жону, в гостину..."

А н т е й

Ні, тв ве підеш!

Н е р і с а

Ти мене замкнеш?

Тоді вже я напевне буду знати, 

що ти мене перекупив у рабство.

Але й рабині часом утікають.

Ти не впевняйся на замки.

А н т е й

Нерісо!!

Н е р і с а

Що, пане мій?

(Пауза).

Ну то рішай же зараз:

чи ти, чи я.

А н т е й

Ох, якби мав я силу

тебе від серця одірвати геть

і кинути, мов гадину отрутну, 

римлянам тим під ноги!

Н е р і с а

(з коротким злісним сміхом)

Ти не можеш?

То мусиш покоритись. Може, згодом

ти сам мені подякуєш за се.

Бо я не відступлюсь від свого слова, —

коли не ти, то я здобуду слави, 

і то сьогодні. Я доволі ждала.

А н т е й

(після важкого мовчання)

Так, я піду. Мені миліше буде

з римлянами, аніж отут з тобою.

Н е р і с а

Іди. Та оббери ж оте галуззя

з своєї голови — невже ж так підеш?

Антей сягає за голову, здіймав лаври, з проймаючим жалем дивиться на їх і мовчки кладе там, де стояла Евфрозіна, коли квітчала його.

Г о л о с Е в ф р о з і н и

(озивається з глибини дому)

Нерісо! Клич Антея! Йдіть обідать!

Уже готова оргія препишна!

Антей миттю кидається до хвіртки, 

Н е р і с а

(доганяючи його)

Куди ж ти? Треба ж переодягтися!

А н т е й

Пусти мене! Бо прийде Евфрозіна, 

а я не смію глянуть їй у вічі.

(Вибігає за хвіртку).

Е в ф р о з і н а

(виходить з дверей)

А де ж Антей?

Н е р і с а

На оргію пішов.

Його запрошено до Мецената.

Е в ф р о з і н а

Якийсь дивний твій жарт.

Н е р і с а

Я не жартую.

Он там лежать зів`ялі хатні лаври, —

сьогодні він нам свіжі принесе, 

здобувши з рук знавців.

(Гордо підвівши голову, йде в хату).

Е в ф р о з і н а

(хапаючись за голову)

Невже се правда?!



Єгипет 28.ІІІ. 1913 р.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Леся Українка

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо