Чорнобиль
Реквієм Чорнобилю
Хай скрегіт й плач стражденної землі
Досягне й хмар, і сонця, й неба, й Бога.
Хай пом’януться дні, коли діди
Наші топтали ті важкі дороги.
І скільки, наче масок, чорних плит!
Вони відчули усі біди долі
В нічному небі, де холодний вид
Бивсь в полум’ї чорнобильського болю.
Плач матері. Вогонь. Вогонь! І крик.
Крик не людський. Хоч його зодчі – люди.
Востаннє – спокій. І раптовий рик
Гарячих труб. І плач. І біль. Повсюди.
У вихорі радіаційних днів,
Які однаково холодні й мертві,
Земля скрегоче вже без сліз і слів,
Коли вже місяць досягає чверті.
Стоять забуто золоті сади
І вишні аж згинаються од цвіту…
Навіщо це? Не знищити біди,
Не засміються сосни, трави, діти.
За що це все? В сльозах мати-земля.
І квилить вишня тихо й журавлино.
Вона вже не почує солов’я,
І нікому зривати вже калину.
Але найважче – матері-землі
У стогоні тополі, як примари.
У неї – хустка трауру й журби –
Радіаційна чорна-чорна хмара.
