Зима кохання
романс
та ніколи – про тривалість.
Ф. Ніцше
Вже осінь зиму вітром віє
слова втрачають звук та зміст
і адамант сльози від вії
дощинкою спадає вниз.
Спадає тихо, непомітно,
ще й вітер звісткою затих:
не повернувся твій привітний,
хто залишив тебе без крихт.
Три крихітних коротких слова,
в які кохання суть зійшла,
так непомітно-випадкова –
торкнулась лагідно чола.
Ти йому сіла на коліна,
а він за плечі пригорнув,
ніч пролетіла швидкоплинна
і для надії час минув.
З покинутим коханням жити –
такий твій рок, твій хрест навік,
вогонь любові затаїти
в безодні зі̀мкнутих повік.
Ні спалах в темряві, ні викрик
в пустелі зраджених думок,
так безпорадно і так прикро,
ступати свій самотній крок.
Відхід від дійсності за грані,
у ніч, у себе – ще болить.
При випадковому коханні
печалі ні̀ з ким розділить.
Вже осінь зиму вітром віє
слова втрачають звук та зміст
і адамант сльози від вії
дощинкою спадає вниз.
31.01.2020р.