Байда
I.
До великої покари
На розпутті при дорозі
Судять Байду яничари
В Золотім Галатськім Розі.
Суд скінчився. — „Хлопці, гайда!"
Мовив сам султан турецький,
— „Люту смерть най прийме Байда,
Князь-отаман Вишневецький.
Так скатуйте розбишаку,
Щоб почула і забула
Україна з переляку
І дорогу до Стамбула.
Хай почує вся отара
Гайдамаків запорозьких,
Що чекає й їх та кара
На площах золоторозьких!"
„Смерть йому!" — кати гукали.
Змовчав Байда перед горем,
Тільки іскри промайнули
В грізнім погляді суворім...
Тут взяли його наскоком
Яничари злістні й грізні
Й почепили правим боком
Та на гак товстий, залізний.
II.
„Гей, не гнись, могутня спино,
Не зломись, моє ребро!
— Ти прощай, прощай, Вкраїно,
Ти прощай, старий Дніпро!
Хай же турок не вчуває,
Як терплю я муки й глум."
І старий козак співає
— Розганяє біль і сум.
Віддає він Богу дяку,
Що досяг цього вінця,
Що не знав ніколи ляку
За Вкраїну до кінця.
Тут до нього кат нагнувся,
Щоб надати більше мук,
Байда хутко стріпонувся,
І вхопив від турка лук
І тремтячими руками
У султана навдалу
По-над злісними катами
Він пустив свою стрілу.
Та пропав задармо замах,
Бо в очах маріла мла,
І в руках в кривавих плямах
Посковзнулася стріла!...
Через три дні він скінчився,
Як дійшов до серця крюк,
Та терплячим залишився
Аж до смерті серед мук.
А як турки забирали
В яму з крюка мертв`яка,
В ту сторінку позирали,
Що вродила козака.