Чужинці

Вони жили разом, та наодинці, 

Неначе збившись з спільної дороги.

Уже давно вони були чужинці.

Людьми, які не значили нічого.

Щоденний холод, пустота в словах, 

І кожен день такий, як і наступний.

Тотальне зубожіння у серцях, 

І погляд, що байдужий, непідкупний.

Напевно поспішили з почуттями, 

Коли до шлюбу з щастям крокували.

Адже тепер, коли прийшли до тями, 

Ті відчуття би, навіть не згадали.

Забулися вже всі щасливі дні, 

Міцні обійми, і слова ті щирі.

Тепер нове життя в далечині, 

І постріли у серце, як у тирі.

Ті постріли не кулями – словами!

Слова відомо, ще сильніш поранять.

Щораз неначе в спину ніж руками, 

Руками тої, що клялась доглянуть.

Напевно би давно вже попрощались, 

Почали би нове життя спочатку, 

Несамовито в когось закохались, 

І жили б далі, видаливши й згадку.

Проте у них з’явилася дитина, 

Велике щастя, що не всіх спіткає.

Дитина ж в дурості батьків не винна, 

Чому вона це все переживає?

Вона росте у бійках і образах, 

Що разу чує сварок круговерть.

Й напевно думає, що якось одним разом

Батьки залишать все, і підуть геть.

І хай живуть дорослі егоїсти, 

Хай мучать так себе хоч кожен день.

Проте хтось мусить вже нарешті відповісти

За долі зламані малесеньких дітей.

Дітей які не знали ні любові, 

Ні розуміння в батьківських очах.

Дітей які зросли немов в неволі, 

В якій панує ненависть і страх.

Скажу відверто, це того не варте, 

Та кожен сам це рішення приймає.

Як догоріла вже кохання ватра, 

Хай хоч любов, дітей не залишає.

Не можете миритися і жити?

Терпіть, мовчіть, не подавайте виду!

Не забувайте малюка любити!

Адже він взагалі в цьому не винен.

м. Київ, 5 травня 2020 року