03.03.2021 12:53
для всіх
141
    
  2 | 2  
 © Анатолій Костенюк

Пенсіонер

Пенсіонер
На півшляху свого земного світу
потрапив у похмурий ліс густий
і стежку втратив тінями повиту…
Данте Алігʾєрі

І


– «Не знав про що мені писати,

та тему підказав мені

цей ранок за вікном кімнати,

знайомий голуб у вікні.


Вдягнувся, вийшов на подвір᾽я.

Там рейвах березень здійняв

летючим голубиним пір᾽ям,

закоханим котячим «няв!».


Що ж, запалю, хоча й не варто,

що ж, усміхнуся напролом –

мені весна здалася жартом

за вже покинутим столом:


знялася біла скатертина

і звично споглядає люд

пляшки, пакети з магазина,

і казна що, бички та бруд.


Не надто тема урочиста,

вже краще – про зелений гай…

Але в гаях не дуже чисто,

сміття у голові збирай».


Так думав пожилий щасливець,

людина вільна від тепер,

з пенсіонерів – початківець,

чи неофіт – пенсіонер.


Піймавши облизня від влади,

не вдаючись до ескапади,

подалі владу цю послав,

ступивши до пенсійних лав.


Звичайно, ніде правди діти:

ще б трохи грóшей заробити,

та досить їх не набереш,

тож глибше дихай і пий фреш.


ІІ


Сьогодні в нього справ чимало:

пройшла зима, весна настала,

а там і паска на порі,

а там і літо на дворі.


До свята ніби днів багато,

та час могили прибирати,

протерти дорогий граніт,

і плитку, і лабрадорит.


Бо не за гóрами тусовка,

та марнославства замальовка:

мирянам страх, щоб все як слід,

для батюшóк, жнива й дохід.


Ну а маршрут йому знайомий:

старий тролейбус № 7-й

безплатний, бо ж пенсіонер,

(був добрий мер, на жаль помер).


Тролейбус, катафалк старечий,

такий, як ті, кого везе.

Новѝй – тут був би недоречний,

а цей, хоч кістки розтрясе.


Які розмови тут бували!

Який в салоні епос цвів!

Тепер мовчать, як у пеналі

мовчать огризки олівців.


Єдина пільга від держави,

їм безоплатний цей проїзд,

та вже нашіптує лукавий,

що знімуть, бо – тягар для міст.


Це перший рік його і круто

він відчуває в цьому толк,

коли запитує кондуктор

чи має проїзний квиток.


Знать ще не схожий на старого

і весело йому стає,

коли з блокнота шкіряного

своє пенсійне дістає дістає.


Хоч не в останнє і не в перше,

спостерігає, аж принишк,

оце нахабне і відверте

сидяче право молодих.


І туляться пенсіонери

в тролейбусові закуткѝ –

герої зниклої вже ери,

країни зниклої совки.


– «Міське – за містом кладовище,

в селі Гаразджа*, вихід ваш.»

– «Звжди туди всіх вас досвище

наш електричний екіпаж!»


Розговорила їх дорога,

«наш 7-ий» – шлях копитом рве…

Всміхаються і слава Богу,

тож «ще не вмерла і не вмре»!


ІІІ


Кінцева. Золотом іскриться

від сонячних сусальних бань

новозбудована каплиця

на чатах мовчазних зітхань.


А за каплицею – алея

могил загиблих вояків,

Героїв України, теї,

що кожен з них її любив


і з гідністю, аж до безтями,

за те й життя своє поклав:

за усмішку своєї мами

коли сказав найперше «мам».


*


– Ой чому ти почорніла,

чорна горобина?

– Я раніше червоніла,

як сестра калина.


Червоніла я від того

і в ночі сміялась,

бо козака молодого

юнка цілувала.


Цілувала, повертала

з дальньої дороги,

що до війська прямувала,

бо прийшли ворóги.


Ті вороги, наче люди

та нутро їх – чорне,

поцілили хлопця в груди,

ніхто не пригорне.


Як ховала мати сина –

калина зів’яла,

сполотніла в мить дівчина,

я ж чорною стала.


У вишивану сорочку

героя вдягали,

три кольори у віночку

на могилу клали!


IV


На цю алею без протекцій

живі і мертві разом йдуть.

Гучніше ніж в бібліотеці**

говорять мертві з нами тут:


– «Болотне місиво в окопах –

вдалася «теплою» зима.

В яких би ти не був «європах»,

а ближчої землі нема.»


– «За землю? За народ? За кого,

дай, брате, відповідь мені,

замість мажорика крутого

ми опинились на війні?


За волю? – тут її немає...

За долю? – в нас вона прудка:

крізь снайперський приціл тікає

аж до ворожого зрачка.»


– «Двохсоту» данину щоденну

збира Брюсель, мов з під Арден...

– «Схотілось діткам до Шенгену.

Тому ми, брате, – тут помрем.»


– «Ми вийшли на дорогу з дому,

та чи таким шляхóм йдемó

коли державність, гідність, мову,

ми кров᾽ю Воїнів вчимо?


Можливо, саме в цю хвилину,

вкажи нам, Господи, в віках,

той, що врятує Україну,

нам не відомий, вірний шлях?»


– «І нагородою за мужність,

жертовну кров товаришів

почувся голос нам потужний,

чи то – з небес, чи то – з душі:


– «Вам – засівати ниви хлібні,

давати лад садам, думкам...

Європі станете потрібні,

як стане – не потрібна вам.»


Ще й не такі думки лунають,

коли алею доглядають

не покладаючи руки

за власні кошти їх батьки.


Що й з ким на мóгилках буває,

коли до рідних промовляє

самотня до душі душа

не мовиться у цих віршах.


І хто кому вночі насниться,

лиш Богові не таємниця,

та кожен таїну взнає

лише про рідне, про своє…


V


В роботі день пройшов. Сюрпризом

схилився вечір понад лісом.

Тролейбус згодом підійдé

забрати втомлених людей.


Виходять з кладовища люди.

Звучать розмови звідусюди,

що завтра треба закінчить.

Хтось палить, хтось і так мовчить.


До нашого пенсіонера,

дідок, був певно офіцером,

(російською заговорив)

підсів, цигарку припалив.


Cujus regio, ejus lingua –

мова тогó, чия країна,

латинці нам заповіли

та безтолкові ми були:


у ЗМІ та книгах, ніби, старша.

російська мова й до тепер.

Сказали б римляни: не ваша

земля в якій ви живетé.


VI


Колишній замполіт чи лектор –

короткий слів його переклад,

звичайно, з додаванням рим,

приводиться розмова з ним:


– «Почув облудливі слова

по телевізору сьогодні.

Земля, звичайно, це товар,

та не при нашім беззаконні.


Яка в них честь, яка в них совість?..

При владі в нас – злочинці суть:

вже розікрали нерухомість

і землю тихо розкрадуть.


Це так, як знищують ліси.

Карпатські гори облисіли.

Кричать на різні голоси.

що проти паводка – безсилі,


а згодом землю продадуть

отій облизаній Європі.»

(І рима, ще з дитинства: в ж…і

як жили люди, так живуть.)


– «І кожен день двохсотий звіт,

від телевізора вітанням.

Це вже не вперше й не востаннє

еліта – перша на той світ.»


– «Сьогодні знищують людей,

а завтра знищать Україну.

«І не згадає батько з сином…»

де ділася, як вік пройде.


Кудись розбіглися мізкѝ,

говорунів же – до холери.

Та чи дійдуть мої думки

до влади – від пенсіонера?..


Своїх вже сил не поверну…

Про все сказати слів забракло.

Якби був бабою б заплакав,

та я не баба, то ж кляну…»


– «Були руїни в Україні

та дивом справжнім серед див,

хай болем кожної людини,

але народ все пережив.


Переживемо й цю негоду.

Є право справжнього народу

на ділі, а не на словах

свободу кров᾽ю поливать.»


VII


Тролейбус назбирав людей

і звично доправляє в місто.

Воно здалека променисто

своїх аборигенів жде.


У кожного свої турботи

і задуми у всіх свої,

свої проблеми на роботі,

щоденні з бідністю бої.


Шкідливі звички, плани, хобі,

життя змінити марні спроби,

надії, що настане час

і «як в людей» все буде в нас.


Ми різні по думках та плоті

і кожен прагне до свогó.

Хоч ми – суспільство, що з тогó?

Що спільного в людській спільноті?


…В краю, де батьківський поріг,

нас об`єднає тільки щира

одна на всіх у Бога віра.

Одна на всіх, одна – на всіх…


VIII


Розтало в тінях кладовище,

немов покинутий Аїд

і задивилися у слід

живим Вергілій з Беатріче.


Мов дамка забрана «за фук»,

зайшла за обрій сонця скрипка.

Без висновків, лише постскриптум

короткий, на одну строфу:

PS


Є в наших душах слово Боже.

З Вітчизни нікуди іти.

Європа нам не допоможе,

тож мусимо перемогти!

27.03.2017р.



Примітки:


* Гаразджа - село під Луцьком.


** «Тут мертві живуть, тут німі говорять» -

напис на будинках бібліотек в стародавній Греції.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 03.03.2021 20:58  Серго Сокольник => © 

Епопея... Чомусь сумно трохи...