Між нами
Що лишилося між нами, крім безглуздого непристойного до незручності мовчання? Нічого. Так, дрібниці: недопалки сигарет, кілька чашок кави надвох, зів’ялі квіти, кільканадцять повідомлень та якісь там дзвінки вночі. Усе так швидко забулося...
Ти безсоромно пішов, я байдуже допивала чай, згадуючи хижий сюжет учорашнього фільму, який виявився досить таки поганим фільмом із великою кількістю безглуздих страхіть. Що ще? Так, дрібниці. «Нічого особистого.»
Ми так легко спалили мости, змінили замки... Заплатили кожен за свою чашку чаю у кафе, та й по всьому.
Дощ міцно зшивав прозорими нитками небо й землю. Отакий один дощик випадково сплутав нас, як зазвичай плутаються нитки, легко, невимушено, незумисне.
Я не шукаю більше сонця у твоїх очах, ти вважаєш, що самотність тобі більше пасує, перехожі не розуміють наших дурощів, а на вулиці непрогнозований дощ.
Я зачекаю до понеділка. Обіцяли потепління. Хоча воно вже й непотрібне, як і твій номер у записній книзі.
Про тебе думає багато людей, ти ні про кого не думаєш, я взагалі егоїстка – з недавніх пір мене цікавить лише власна, нецікава тобі, персона.
Ти не розумієш італійську, я не розумію світ. Нас не розуміє ніхто. За нашими спинами залишиться купа пліток щодо стосунків. На нас ніколи не дивилися як на всіх – постійні косі погляди у сумі з вимушено вічливою посмішкою залишали неприємний осад, який ми вчилися не помічати, допоки він не закрив наші очі.
У тебе дурна звичка спізнюватися, а я постійно приходжу завчасу. Ти дивишся у небо, а у мене все простіше – я дивлюся під ноги. Ти знайшов там свій ідеал, якому я не відповідаю, а я відшукала менш вибагливий варіант для вдоволення самолюбної самотності та косих поглядів натовпу.
Що ще? Здається, нічого зайвого, самий мінімум: чай, пара дисків зі старими фільмами про життя і квиток у невідомому напрямку. Жодних листівок чи збережених повідомлень, листів чи безглуздих кольорових спогадів про свята. Нічого зайвого, мінімум особистого.
Мокрий асфальт чомусь давить на серце, а сталеві крила тягнуть назад у минуле до невирішених питань, звідки намагається втікти розум.
Мозок втомився від надокучливих дзвінків з майбутнього. Мабуть, треба пожити кілька днів за рахунок теперішнього...
Я знаю, між нами лишилося розкраяне сонцем небо. Воно болітиме ще кілька днів, потім знову буде дощ, а потім ми знайдемо іншу іграшку. Я топитиму пам’ять чорним чаєм, щоб не бути, як усі. А ти банально палитимеш її, як завжди, труїтимеш свою посмішку нікотином. Серце спопелить небо, і між нами лишиться попіл. Усього лишень навсього.
Ніколи не думала, що зможу так просто спалити цілий світ, що належав нам, а потім повернувся іншим полюсом, і розкидав нас на різні боки.
От так просто і безглуздо.
