Мовчання на татовій могилі
Ми з батьком були як чужі.
Могли прожити тиждень, слова не сказати.
А щоб горнулися, як то буває, душі,
Такого я не вмію уявити.
Напевне він мене по своєму любив,
Можливо я цього не зможу зрозуміти.
Бувало в ліс із ним ходив,
То цілий день у двох могли не говорити.
Про що були його думки?
Чого чекав від нового світанку?
Залишились мені лише здогадки,
Припущення, уявлення, загадки.
Він не любив бувати довго в дома.
Лежав, читав книжок багато.
Напевне брешуть, що від читання збагачується мова.
У мого тата вона була ніяка.
Він не умів радіти і сміятись.
Знервований також не був ніколи.
Чого мені того спокою не дісталось?
Напевне щось наплутали геноми.
Хто був мій тато? Таємниця за сімома замками.
Він вмів будь що зробити,
Не раз спостерігав за вмілими руками.
Логічно будь чого дійти.
Та й у повазі був серед людей.
Його завжди цінили на роботі.
Чому ж порадити не міг своїх дітей?
Примарою ходив у домі?
Постійні запитання без кінця.
Сиджу й мовчу на кам’яній плиті.
В мені залишились штрихи його лиця.
А відповіді сховані в могилі.
Дрогобич, 2011
