Чорнота прийшла так непомітно,
Але ж темряви я не боюсь!
Вона ж прийшла так тихо й привітно,
Що миттю стало моторошно...
А потім... Спокій. І все зникло
Залишилися тільки ми удвох
Посеред темної абстракції розмов...
Не видно нічогісінько навколо,
Лиш очі, пронизані байдужістю, навпроти
Чому ж так відчуттям скорботи
Наповнилося серце вмить?
Я бачу, як ти спиш, як думаєш,
Радієш й злишся, як незнаєш
Чого так раптом сталося з тобою...
А я стою огорнута у саван з мрій...
Чужих... Вже не моїх... Так склалося
Що не піду з тобою далі я...